Читати книгу - "Бентежна кров, Джоан Роулінг"

я не дурна. Він мститься рідним, колегам і навіть тваринам ворогів так сам часто, як і ворогам особисто. Подобається це тобі чи ні, але є місця, куди мені проникнути простіше, ніж тобі. Я не така помітна, мені легше замаскуватися, а ще люди довіряють жінкам більше, ніж чоловікам, особливо біля дітей чи літніх людей. Якби я не пішла до дому опіки, ми б нічого цього не знали...

— Краще б не знали,— огризнувся Страйк.— Шпеник мені був сказав кілька місяців тому: «Якщо відповідь — Гнійний Риччі, треба на хрін забути питання». Те саме повною мірою стосується Луки.

— Ти кривиш душею,— сказала Робін.— Точно. Ти ніколи не обереш незнання.

Вона мала рацію, але Страйк не хотів це визнавати. Власне, серед інших причин, які підживлювали його гнів протягом двох тижнів, було усвідомлення того, що його позиція позбавлена логіки. Якщо сенс добувати інформацію про сім’ю Риччі взагалі був, це треба було зробити, і Робін, як вона довела, пасувала для такого завдання найкраще. Страйк обурювався тим, що вона його не попередила, але чудово розумів, що коли б попередила — він би їй це заборонив через непереборне бажання не наражати Робін на ризик, логічним наслідком якого мало б стати те, що їй узагалі не можна виконувати цю роботу. Страйк вимагав правдивості та прямоти, але розумів, що саме через нелогічність його позиції щодо Робін і фізичного ризику вона приховала свої наміри. Довгий шрам на її руці німо дорікав Страйкові щоразу, як він на нього дивився, хоча Робін сама припустилася помилки, через яку стала жертвою нападу. Страйк надто багато знав про її минуле; їхні стосунки стали надто близькими; він не хотів знову ходити до неї в лікарню. Страйк відчував ту саму неприємну відповідальність, через яку не одружувався, але без жодних приємних компенсацій. Провини Робін у цьому не було, але йому знадобилося два тижні, щоб подивитися фактам в обличчя.

— Гаразд,— нарешті буркнув він.— Я б не обрав незнання.

Він зробив над собою величезне зусилля.

— Ти збіса добре впоралася.

— Дякую,— озвалася Робін, якій стало і приємно, і трохи лячно.

— Але домовмося... будь ласка... що в майбутньому ми будемо такі речі обговорювати. Добре?

— Якби я тебе спитала...

— Так, я міг сказати «ні» і був би неправий, і наступного разу я про це пам’ятатиму, зрозуміло? Але ти мені сама постійно кажеш, що ми партнери, тож я буду вдячний...

— Гаразд,— мовила Робін.— Так. Будемо таке обговорювати. Вибач, що нічого не сказала.

У цю мить Пат постукала в двері та прочинила їх.

— У мене на лінії пані Фіппс і пані Салліван.

— З’єднайте, будь ласка,— сказав Страйк.

Робін почувалася так, ніби прийшла на оголошення невтішного діагнозу, і вирішила, що нехай з Анною і Кім говорить Страйк. Страйк методично розповів парі про всі допити, які агенція провела протягом останніх одинадцятьох з половиною місяців, повідав таємниці, що їх розкрили вони з Робін, і виклав обережні висновки, яких вони дійшли.

Він розповів, що Айрін Гіксон мала короткий роман з колишнім бойфрендом Марго, що обоє про це брехали і що Сатчвелл боявся — Марго розповість поліції про певні обставини смерті його сестри; що прибиральниці Вілми ніколи не було в Брум-Гаузі, а історія про Роя в садку — майже напевно неправда; що листи з погрозами існували, але (погляд на Робін) детективам не вдалося дізнатися, хто їх писав; що Джозеф Бреннер був значно неприємнішим типом, ніж усі уявляли, але причин пов’язувати з ним зникнення Марго немає; що Глорія Конті, остання, хто бачив Марго живою, нині у Франції і відмовляється говорити; і що Стів Датвейт, підозрілий пацієнт Марго, безслідно зник. Урешті-решт Страйк повідомив, що вони дізналися, кому належав фургон, який бачили неподалік Клеркенвелл-Ґріну у вечір зникнення Марго,— і що власник точно не Денніс Крід.

Єдиним звуком, який порушував тишу після того, як Страйк закінчив, було сичання колонки в нього на столі, яке вказувало, що зв’язок не урвався. Робін чекала на відповідь Анни й раптом зрозуміла, що її очі повні сліз. Вона так хотіла дізнатися, що сталося з Марго Бамборо!

— Ну... ми знали, що це буде важко,— нарешті сказала Анна.— Якщо не неможливо.

Робін чула, що Анна теж плаче. Їй краялося серце.

— Мені дуже прикро,— офіційним тоном промовив Страйк.— Дуже прикро, що не маємо для вас кращих новин. Утім, Датвейт справді становить інтерес, і...

— Ні.

У твердому запереченні Робін упізнала Кім.

— Ні, вибачте,— сказала писхологиня.— Ми домовилися про один рік.

— Власне, є ще два тижні,— почав Страйк,— і якщо...

— У вас справді є підстави вірити, що ви знайдете Стіва Датвейта за два тижні?

Почервонілі очі Страйка зустрілися з повними сліз очами Робін. — Ні,— визнав він.

— Як я написала в листі, ми їдемо у відпустку,— сказала Кім.— Поки не знайдене тіло Марго, завжди буде ще один кут зору, ще одна людина, яка щось знає, і як я казала на початку, ми не маємо стільки грошей і, правду кажучи, стільки душевних сил, щоб це тягнулося вічно. Думаю, буде краще... ясніше... якщо ми приймемо ваші результати за найкращий фінал і подякуємо за зусилля, яких ви, понад сумнів, доклали. Це була корисна ініціатива, навіть якщо і... власне, завдяки вашому візиту стосунки Анни й Роя значно покращилися. Йому буде приємно почути, що прибиральниця визнала: він не міг того дня ходити.

— Що ж, чудово,— сказав Страйк.— Мені тільки прикро...

— Я знала,— промовила Анна, і її голос тремтів,— що це буде... майже неможливо. Але принаймні я спробувала.

Коли Анна закінчила дзвінок, у кімнаті запанувало мовчання. Нарешті Страйк мовив:

— Я в туалет.

Він підвівся і вийшов.

Робін теж підвелася і почала