Читати книгу - "Бенкет круків"

Лорд Ренлі, її любий усміхнений король, опинився попереду. Він вів її коня крізь дерева. Бріенна заговорила до нього — хотіла сказати, як же вона його кохає, та коли він похмуро обернувся, вона зрозуміла, що це не Ренлі. Ренлі похмурим ніколи ніхто не бачив. «Він завжди до мене усміхався,— подумала вона,— тільки отоді...»

«Холодно»,— здивовано промовив її король, і раптом ворухнулася тінь, хоча не було кому її відкидати, і зненацька крізь зелену крицю латного коміра полилася кров її любого лорда просто Брієнні на долоні. Ренлі був теплий, та кров лилася холодна як лід. «Це все не насправді,— сказала собі Бріенна.— Це знову лихий сон, і скоро я прокинуся».

Знагла кінь її зупинився. Брієнну підхопили грубі руки. Крізь гілля каштана лилося червоне пообіднє світло. Кінь шукав щось серед опалого каштанового листя, а неподалік рухалися люди, стиха перемовляючись. Десятеро-дванадцятеро, може, й більше. Облич Брієнна не впізнавала. Вона півсиділа на землі, прихилена спиною до стовбура.

— Випийте, м'леді,— промовив дівочий голос. Дівчина піднесла Брієнні до вуст кухлика. Вино на смак виявилося міцним і квасним. Бріенна виплюнула.

— Води,— видихнула вона.— Будь ласка, води.

— Вода болю не вгамує, а це допоможе. Трішки,— дівчина знову піднесла кухлика Брієнні до вуст.

Навіть пити було боляче. Вино побігло підборіддям, скрапуючи на груди. Щойно кухлик спорожнів, дівчина знову наповнила його з бурдюка. Брієнна почала жадібно ковтати, поки не похлинулася.

— Досить.

— Недосить. У вас рука зламана, і кілька ребер тріснуло. Два а чи три.

— Куслій,— зронила Брієнна, пригадавши його вагу на собі, коли його коліно вперлося їй у груди.

— Ага. Справжнє чудовисько, точно.

І раптом Брієнна все пригадала: блискавку вгорі й болото внизу, і як дощ тихо тарабанив по темній криці Гончакового шолома, і застрашливу міць у руках Куслія. Брієнна відчула, що більше не витримає сидіти зв'язаною. Вона спробувала вивільнитися, та тільки гірше натерла шкіру. Зап'ястки були скручені надто міцно. На конопляній мотузці виднілася кров.

— Він мертвий? — затремтіла Брієнна.— Куслій. Він мертвий?

Пригадалося, як його зуби рвуть шкіру в неї на обличчі. На думку про те, що він досі може бути десь поряд, живий, хотілося заверещати.

— Мертвий. Гендрі йому в шию списа загнав. Пийте, м'леді, бо я почну сама вам у горло заливати.

Вона знов почала пити.

— Я шукаю дівчину,— зашепотіла вона між ковтками, мало не сказавши: сестру.— Високородну тринадцятирічну панну. У неї сині очі й золотисто-каштанові коси.

— Це не я.

Ні, не вона. Брієнна й сама вже це бачила. Дівчина була худенька, заморена голодом. Каштанове волосся вона заплела в косу, а в очах світився зовсім дорослий погляд. «Каштанова коса, карі очі, простенька. Верба, тільки на шість років старша».

— Ти — сестра. Хазяйка заїзду.

— Може бути,— примружилася дівчина.— А якщо й так?

— Забула, як ти називаєшся...— мовила Брієнна. В животі вирувало. Здалося, що вона зараз виблює.

— Гедл. Як і Верба. Джейн Гедл.

— Джейн. Розв'яжи мені руки. Будь ласка. Зглянься. Мотузка вгризається в зап'ястки. Вже до крові натерла.

— Не можна. Ви маєте бути зв'язані, допоки...

— ...допоки не постанете перед м'леді,— поряд з дівчиною опинився Ренлі, відкинув з очей чорне пасмо. «Не Ренлі. Гендрі».— М'леді вимагає, щоб ви відповіли за свої злочини.

— М'леді...— (Від вина крутилося в голові).— Твердосерда. Ти про неї? — (Про неї у Дівоставі згадував лорд Рендил).— Леді Твердосерда.

— Дехто кличе її так. А дехто інакше. Німотна Сестра. Мати Немилосердна. Вішальниця.

Вішальниця. Перед заплющеними очима Брієнни постали трупи, що гойдалися на голому брунатному гіллі, з обличчями чорними й набряклими. Зненацька їй стало відчайдушно страшно.

— Подрик. Мій зброєносець. Де Подрик? І решта... сер Гайл, септон Мерібальд. Пес. Що ви зробили з Псом?

Гендрі з дівчиною обмінялися поглядами. Брієнна силкувалася підвестися, навіть стала на одне коліно — і тут весь світ закружляв.

— Це ви вбили пса, м'леді,— почувся голос Гендрі, й тут її знову проковтнула темрява.

Брієнна опинилася в Шепоті — стояла серед руїн навпроти Кларенса Крабба. Був він величезний і лютий — сидів верхи на турі, ще кошлатішому за нього самого. Звірюка сердито рила копитом землю, лишаючи глибокі борозни. Зуби Крабб мав загострені. Брієнна хотіла вихопити меча, але піхви виявилися порожніми. «Ні!» — скрикнула вона, коли сер Кларенс кинувся вперед. Це було несправедливо. Вона ж не може битися без свого чарівного меча! Їй його дав сер Джеймі. На думку про те, що вона підвела його так само, як підвела лорда Ренлі, хотілося розплакатися.

— Мій меч! Будь ласка, я маю відшукати свого меча.

— Дівка хоче назад свого меча,— почувся голос.

— А я хочу, щоб у мене Серсі Ланістер відсмоктала. То й що?

— Джеймі назвав його Клятвохранителем. Будь ласка!

Але голос не послухався, і Кларенс Крабб, обрушившись на неї, відтяв їй голову. Брієнна по спіралі провалилася в глибоку темряву.

Наснилося, що вона лежить у човні, головою в когось на колінах. Навколо всюди тіні — чоловіки в кольчугах і шкірянках, з насунутими на очі каптурами, гребуть обмотаними тканиною веслами через туманну річку. Брієнна вся обливалася потом, палала — й водночас чомусь тремтіла. А в тумані плавало повно облич. «Краля»,— шепотіли верби на березі, а очерет заперечував: «Химера, химера». Брієнна поїжилася. «Припиніть,— крикнула вона.— Хай вони замовкнуть!»

Коли вона отямилася наступного разу, Джейн тримала в неї біля вуст мисочку гарячого супу. «Цибулева юшка»,— подумала Брієнна. Випила, скільки влізло, аж тут у горло їй потрапив шматочок моркви, й вона мало не вдавилася. Кашляти було невимовно боляче.

— Обережніше,— мовила дівчина.

— Гендрі,— просипіла Брієнна.— Я мушу побалакати з Гендрі.

— Біля річки він поїхав назад, м'леді. Повернувся на свою кузню, до Верби й до малечі, він їх захищатиме.

«Ніхто їх не захистить». Брієнна знову закашлялася.

— Та нехай вдавиться. Зекономимо мотузку,— один з чоловіків-тіней відсунув дівчину. Був він в іржавій кольчузі, підперезаній ременем із заклепками. При боці мав довгого меча й чингал. До плечей прилип великий жовтий плащ, мокрий і брудний. Над плечима височіла сталева собача голова з вищиреними зубами.

— Ні,— застогнала Брієнна.— Ні, ти мертвий, я тебе вбила.

— Ти переплутала,— зареготав