Читати книгу - "Гіркі землі"

То було страшно, але страх долався усвідомленням власної сили. І від усвідомлення сила зростала.

Вона бриніла в її зранених руках, і її треба було кудись спрямувати. На щось варте. Водночас Ліля боялась, що може і не знайти цілі, куди потрібно скерувати цю величезну силу. Ноги в неї затремтіли, вона їх не відчувала, і боялась зрушити з місця. Ліля не знала, чого вона хоче. Вона просто не могла жити ні тут, ні деінде. Вона була якась така… зневірена, чи що. Надто чутлива, обдерта зі шкіри, даної їй для захисту від світу, яку дають кожному, хто приходить у цей світ, але часом вона рветься на клапті. Від гулу тихо подзенькують шибки. Ліля притуляє щоку до стіни. Старе струхлявіле дерево подрібнює монотонний гул на окремі звуки. Минуло трохи часу, і дівчина зрозуміла, що це не просто звуки, а слова. І мелодія. Вона кинулась до дверей, відчинила їх і почула спів. Знизу, де були старі. Це здивувало її більше, ніж пташина хмара і вібрації шибок. Ніж сонце, що зависло над обрієм і не рухалось. Ліля зійшла вниз на три сходинки. Розалія і Михайло сиділи за столом одне навпроти одного, вбрані у святкову одежу. Пані Розалія у вишитій сорочці, затісній на неї. Пан Михайло у чорному костюмі. Перед ними лежав капелюх з зеленою стрічкою і встромленою пір’їною. Тихим деренчливим голосом старий співав:

Зеленим посіяв, зелене не зійшло.

Зеленим посіяв, зелене не зійшло.

Котре-м дівча любив. За мене не пішло.

Котре-м дівча любив, за мене не пішло.

Потім заспівала пані Розалія. Як же її голос був схожий на голос чоловіка!

Фраїрочки штири, про што ся били,

Фраїрочки штири, про што ся били?

Про тебе, фраїре, же ми тя любили.

Про тебе, фраїре, же ми тя любили.

Ліля зійшла вниз ще на одну сходинку. Старі наче її не помічали. Михайло зітхнув;:

— Підемо, Рузю?

— Підемо, Михасю.

Жінка підвелась і рушила до дверей. Голова в неї була зав’язана великою квітчастою хусткою.

— Капелюх не забудь, — нагадала вона.

— Не забуду.

Старий вложив на голову капелюх, взяв у руки ціпок.

Лілі вони не помічали, наче вона перебувала на краю світу. Або все це робилося задля неї.

— Слухай, Михайле! Перше йдемо до мого села, а тоді до твого? Чи як?

— Як скажеш, Рузю! Можна до твого, а можна й до мого. Моє ніби ближче…

Вони не зачинили за собою дверей, ніби сподівалися, що Ліля піде за ними з тепер уже навіки порожнього дому. І хвіртки не зачинили, від чого ця сцена виглядала моторошною. Купи трави лежали свіжі, наче щойно скінчилась косовиця. За ними було видно сусідній зарослий сад і похилений електричний стовп з обірваними дротами.

Старі пішли догори, тією самою дорогою, що виведе до міста. Іншої дороги не було. Ліля розуміла, що вони йдуть до села, яке, певно, дуже далеко звідси, і що вниз вони не спустяться. Її здивувало, що Михайло йде рівно і легко, проте палички не випускає. І тепер ця паличка в нього для оборони. Мало що може трапитися в дорозі.

Будинок зітхнув і… завалився. Старі навіть не обернулись, тільки зупинились на секунду. Ліля теж вирішила не обертатись. То не був її дім, пощо мала обертатись? Так мало бути. Коли господарі покидають дім назавжди, це справедливо. Дім мав розвалитися ще тоді, коли з нього вигнали тих, хто його збудував і вклав у нього душу. Можливо, він вирішив покарати тих, хто вселився у ньому не по праву, а по кривді.

Старі спурхнули на верх пагорба, як старі птахи, чиї крила згубили багато пір’я.

Ой пию, я пию від самого рання,

Що то за паленка, же я не є п’яна?

Що то за паленка, же я не є п’яна?

Заспівала пані Рузя грубим старечим голосом, а тоді обернулась до Лілі й покивала пальцем:

— Ти не йди за нами, дитино. Маєш тутка багато роботи.

— Я не знаю, що мені робити! — відповіла Ліля.

— Знаєш, — багатозначно мовила пані Рузя. — Мусиш знати.

І тими словами, ніби ножицями, відрізала Ліліну долю від їхньої.

Старий хотів щось сказати, але вуста йому заткала пісня:

Іще-м не танцовав, а буду прибував.

З бучка на яличку буду прискакував,

З бучка на яличку буду прискакував.

Він засміявся, махнув рукою, і вони пішли.

То й добре, подумала Ліля сердито. Вона була тепер певна, що вони дійдуть і до першого, і до другого села. А відтак у її душі знову заквилила пустка. Ліля глянула на зарослі лісом верхи, зелені і радісні. Може, їй піти туди? Але дівчина знала, що не зможе жити в лісі. Вона боялась диких дерев, їй здавалось, що вони живі істоти і пам’ятають про кривду, яку заподіяв їм людський рід. Коли вона була зовсім мала, то зламала просто так гілку з квітучої черешні. Й тато сказав: «Дереву болить». Сказав таким голосом, що Ліля зрозуміла: це правда. Попіл сімейних буднів присипав татові душу. А мама, мама знала, що на неї чекає, і була готова до цього. Вона кидалась на землю з мотикою і рискалем, як солдат на ворога, і завжди отримувала перемогу. Через те Ліля й боялася городу, землі, бо це все треба було завойовувати, а битися вона не хотіла.

Як їй жити далі, куди йти, Ліля не знала. Її охопила раптова слабість. Вона лягла у траву на тому місці, де лежала вже того дня, коли на Борислав напала буря. Сонце було більше до заходу, і на тім скінчилося. Чи воно зупинилося, чи повільно рухалося — невідомо. Ліля припала щокою до теплої трави, під якою була земля, і наче заснула. Ненадовго, бо відчула, що хтось гладить її по голові. Вона підхопилась, сіла, але нікого не побачила. Але відчула, що хтось за нею стежить. За кущем шипшини майнуло щось біле.

— Хто там? — покликала Ліля. І ще раз:

— Хто там?

— Я, Кася, — озвався тоненький голос.

— Виходь! Нема чого ховатися!

Гілля сколихнулося, і з куща вийшло дівча у білій сукенці,