Читати книгу - "Гіркі землі"

рука її ще не вистигла, коли мала Рузя прокинулась. Вона пам'ятає туман, з якого стриміла одна лише груша-дичка, обросла густо терном, і запах примороженого листя. Баба далася скоро забути, її поховали похапцем, ще й тіло не встигло як слід задубіти. Тут таки коло груші, коли розвіявся туман.

І от тепер бабця повернулася і допомогла онуці розв’язати загадку: що є в цій дівчині такого особливого, попри її юну глупоту. Бабця часом кидала роботу ні з того, ні з сього, і йшла в гори на день чи два, і бралася знову за ту саму незакінчену роботу: лущити квасолю чи теребити кукурудзу. А вже коли скінчила, то аж тоді їла, наче чулася винною, що занедбала господарку. Мама лише згодом здогадалася, що свекруха шукає діда, який багато літ тому пішов до лісу вирубати деревину на жердку і зник. Ціле село шукало його, але марно. Ніхто не вірив, що він міг лишити жінку й дворічного сина. Мусило щось трапитися.

Баба навіть не подивилася йому вслід, якраз вішала на плоті випрані лахи. Пощо дивитися: хлоп пішов вирубати жердку, аби підперти копицю з сіном, і зараз мав вернутися. А сусіди запам’ятали, як йшов собі посвистуючи з сокирою на плечі. Так і сказали поліції.

Слухаючи цю родинну історію, Рузя відчувала, що бабця знала більше, і коли слова правди вже готові були зірватися з її уст, вона йшла до лісу.

Ні мама, ні Рузя не робили щось такого. Вони пильнували своїх чоловіків до смертної години, і коли вже священик запечатає гріб, отоді вже можна було відпустити. Зникав страх, що чоловік піде до лісу серед ясного дня і не вернеться.

У Бориславі теж так було. Жінки не спускали зі своїх чоловіків ока. Принаймні, донедавна. Якщо вже така молода дівчина, як Ліля, відчувала, що наближаються останні часи, то що вже казати про стару Розалію, яка надивилася усього за свій вік. І тепер інстинктивно шукала знаки, які подавав Господь. Чи небо. Пані Розалія не була побожною. Працювала на державній роботі, не можна було ходити тодо церкви відкрито. А коли стало можна, то вона побачила, що хто більше дає грошей на церкву, той побожніший. Час від часу вона ходила в неділю до найближчої церкви, тут-таки, на Потоці….

Ходила на похорони, щоб і до них з чоловіком люди прийшли. Але, хоч і не хотілось у цьому признатися, з нею трапилось те, що часом трапляється зі старшими людьми: чим ближче до смерті, тим далі від Бога. Може, тому, що озирнувшись на своє життя, вони не бачили у ньому Божого промислу: ні кари, ні винагороди. Люди звикли, що Бог мусить щось дати, хіба ні? От і чекають того дарунку: за піст, за молитву, за пожертву, за дотримання Божих заповідей. А Він не дає. Отак і приходить розчарування: виявляється, між Богом і людиною немає жодної комунікації.

Але у цьому, звісно, ніхто не зізнається, що Бог — це не батько, не Отець, а непізнана сутність, річ в собі, чиї помисли невідомі.

Ось до таких людей належала і пані Розалія. Вона чула грім і уявляла, що це той грім і блискавка, які спалять Борислав і увесь світ. Кожного разу, коли вона виходила з яру до крамниці, їй здавалось, що вона побачить мертве місто, світ, який скінчився, Апокаліпсис. І тоді вона повернеться додому, щоб лягти поруч з чоловіком, і вони обоє помруть, а їхні душі полинуть над мертвою землею, щоб усе роздивитись.

Але першою побачила це не Розалія, а Ліля.

ВІЗИТ ЦІСАРЯ ФРАНЦА-ЙОСИФА

ДО БОРИСЛАВА

Ліля піднялась нагору, лягла на ліжко, тулячи до металевих холодних билець обпечені й поколоті ноги. Погляд її поблукав по кімнаті й звернувся до картини, що висіла на стіні. Вона встала, зняла картину і поставила перед собою, щоб краще роздивитись. До неї гостро діткнулося розуміння того, що світ не єдиний. Є вона, її світ, її тривоги і смуток, нікому не цікаві. І є світ на картині, де на Висипах сидить найясніший цісар Франц-Йосиф, замінивши собою не лише сонце, але й Бога. Той світ непорушний, він застиг, йому нічого не загрожує.

Внизу — світ пані Розалії і пана Михайла, які погодилися дати Ділі притулок, бо уже старі і їм все одно, яка вона і з якими намірами сюди прийшла. Вони не довіряють їй, бо нічого не знають про неї. Але Лілі все одно. Тут вона може побути сама.

Ліля роздивляється дрібні постаті людей біля підніжжя гори. Вона сама ніби стає за їхніми спинами, коло селянки у шаляновій хустці, що тримає за руку хлопчика. «Дивись, — шепоче вона, — то наш найясніший цісар!» Звісно, шляхетному погляду цісаря приємніше спочивати на святково вбраних людях. Ліля не знала, наскільки художня правда відрізняється від реального життя, тому вірила, що ця жінка з хлопчиком існували насправді. Чим ближче до цісаря, тим легше впізнати осіб, що прийшли на зустріч. По мундирах, наприклад. Бо супроводжували цісаря найбільші пани з Відня і Львова. Але ті, що стояли внизу, — ріпники, ченці, міщани — з ними художник не панькався. Міг і вигадати. Хоча, то не конче мала бути постановка. Може, ця жінка з хлопчиком була вдовою і прийшла, щоб попросити цісаря пенсію за загиблого чоловіка, бо стояла сама. А може, хтось її скривдив, забравши кусень землі під копанку. І за пазухою в неї клопотання. А цісар, напевно, популіст. Якщо жінці вдасться прорватись до нього, він погладить хлопчика по голівці, а папір віддасть урядникам, щоб розібрались. Матиме ще бідна кобіта клопіт, ще накинуться на неї бориславські шакали за сміливість.

Тьху на тебе! Якісь дурниці лізуть до голови. Звідки їй знати, як там було за небіжки Австрії? Може, порядок був. Але чого тоді українці цілими селами до Америки виїжджали? І тепер їдуть, правда, ближче, бо Америка стільки охочих не потребує.

Ліля обернула картину, побачила засохлі пасма павутиння. Зняла їх механічно рукою і повісила картину, трохи криво. І раптом тишу прорвав пташиний крик, тисячі крил збивали повітря, як масло. Аж дім здригався. Ліля підбігла до вікна і побачила зграю ворон, що кружляли над садом, а потім приєднались до велетенської пташиної зграї, яка затулила призахідне сонце, наче грозова хмара. Крик стояв страшенний, здавалось, Лілина голова зараз лусне. І раптом сонце знову засліпило очі. Щезла хмара, стихав поволі крик.

Мить тиші.

Потім гул, рівний, глухий, що не наростав і не зменшувався. Ліля