Читати книгу - "Мікроби гарні та не дуже. Здоров’я і виживання у світі бактерій"

до смертельної сутички з тканинами та імунною системою матері. Зазвичай відповідь хелперів 2 типу зменшується вже в перші тижні чи місяці життя. Натомість у дітей з алергією Th2-клітини та пов’язані з ними цитокіни залишаються на недоречно високому рівні й у дорослому житті. Ці дослідження Т-клітин чітко співвідносяться з гігієнічною гіпотезою Стракана в тому, що нестача дитячих інфекцій може залишити імунну систему людини недоречно застряглою в Th2-режимі раннього дитинства.

Парадигма дисбалансу Th1/Th2 додала гігієнічній гіпотезі наукової ваги, збільшивши її популярність. 1997 року переконаними здавалися навіть експерти з журналу The Economist: розгорнута редакційна стаття під назвою «Змучені ліками» посилалася на гігієнічну гіпотезу як на припущення, «що втручання в інфекції можуть мати небажані ефекти не лише для патогенів, але й для їхніх господарів, тобто людей». Цементуючи гігієнічну гіпотезу в медичну догму, The New England Journal of Medicine опублікував дослідження Аризонського університету, де вивчалися записи про здоров’я понад тисячі дітей від самого їхнього народження на початку 1980-х до тринадцятирічного віку. Результати цього дослідження підтвердили, що потужний захист від астми пов’язаний з раннім контактом із багатьма дітьми – чи то старші брати й сестри, чи то одногрупники в дитсадку. Як і Стракан, аризонські педіатри приписували захисний вплив великій кількості застуд та інших респіраторних інфекцій, які діти поширюють серед одногрупників та приносять додому своїм молодшим братам чи сестрам.

Менш відомими були результати кількох досліджень, що не змогли підтвердити заявлений зв’язок між ранніми респіраторними інфекціями і захистом від алергій та астми. 1996 року Стракан сам не зумів знайти пряму кореляцію, коли проводив статистичний аналіз між кількістю застуд та інфекцій дихальних шляхів, які діти переживають протягом першого року життя, і розвитком сінної лихоманки в більш пізньому дитинстві. Інші дослідження підтвердили захисний вплив великих родин, але показали, що респіраторні інфекції протягом раннього дитинства насправді підвищують шанси, що в дитини розвинуться алергійні розлади. Уважніший аналіз засвідчив: підвищення ризику корелює не стільки з інфекціями як такими, скільки з використанням антибіотиків. (Більшість респіраторних інфекцій є вірусними, а тому не передбачають прийому антибіотиків.)

Приблизно в той самий час ідея, що алергії є результатом порушення балансу між двома гілками імунної системи, розсипалася через просте спостереження. Якщо алергія та астма виникають від надто великого перекосу імунної системи в бік імунної відповіді Th2 типу, то західний світ мав би тішитися відповідним зменшенням розладів, що є результатом надто агресивної відповіді Th1 типу, тобто автоімунних хвороб, за яких гілка імунної системи, що вбиває клітини, помилково руйнує здорові тканини. Відбувалося ж зовсім протилежне.

Історія самознищення

Як і у випадку з алергіями та астмою, багато типів автоімунних розладів також пройшли протягом XIX та XX століть шлях від рідкісних або й узагалі невідомих до доволі поширених. 1966 року гарвардський невролог Девід Посканзер розпізнав «подвійний санітарний градієнт» географічної широти й багатства, що лежали в основі характерної епідеміології розсіяного склерозу. Більше, ніж із чимось іншим, зростання поширеності цієї недуги збігалось із запровадженням по всій північно-західній Європі та Північній Америці домашніх водогонів. Винятком, що підтверджує правило, на думку Посканзера, був лише низький рівень розсіяного склерозу в Японії – країні з високим градієнтом широт та багатства, але відомої своєю антисанітарною практикою використання «нічного ґрунту» (людських нечистот) як сільськогосподарського добрива. У світлі досліджень Посканзера в 1970-х роках стало популярно звинувачувати в поширеності розсіяного склерозу матерів-домогосподарок, схиблених на підтримці бездоганної чистоти в їхніх домівках.

Епідеміологи виявили аналогічні градієнти багатства й для інших автоімунних розладів. Найбільше вражав цукровий діабет 1 типу (інсулінзалежний), що виникає, коли імунна система руйнує клітини підшлункової залози, які виділяють інсулін. (На відміну від нього, цукровий діабет 2 типу викликається резистентністю до інсуліну – нездатністю організму реагувати на нормальні обсяги інсуліну, часто після багатьох років ожиріння.) У 2000 році дитячий епідеміолог з Університету Лідса Патрісія Маккінні повідомила, що ризик розвитку цукрового діабету 1 типу зменшується прямо пропорційно кількості часу, який дитина провела в дитячому садку в ранньому дитинстві, та кількості інших дітей у групі. Перебування малюків у групі з понад двадцяти дітей зменшує їхній ризик розвитку цього типу діабету наполовину. А 2004 року патолог Джим Морріс і статистик Аманда Четвінд із Ланкастерського університету показали аналогічно потужний захист від діабету серед малюків, що або ділили спальню з іншими дітьми, або мали регулярний і ранній контакт зі свійськими тваринами.

Із приблизно вісімдесяти різних видів автоімунних розладів, нарахованих наприкінці XX століття, поширеність багатьох за попередні п’ятдесят років зросла втричі, а то й учетверо, тоді як інші виникли просто нізвідки. На додачу до розсіяного склерозу та цукрового діабету, до них належали вовчак та склеродермія, за яких імунна система починає загальний наступ на сполучну тканину; ревматоїдний артрит, що руйнує тканину суглобів; м’язово-дистрофічна хвороба міастенія з її характерним знищенням моторно-рецепторних клітин; хвороба Аддісона, за якої під вогонь потрапляють клітини надниркових залоз; хвороба Гашимото, що характеризується руйнуванням щитоподібної залози. Усі разом автоімунні розлади сьогодні погіршують здоров’я десь 5–8 % населення Європи та Північної Америки. Як і з алергійними розладами, схильність до них, схоже, успадковується. Кожна третя людина з вовчаком, наприклад, також має один чи більше інших типів автоімунності, а кожна друга повідомляє про наявність іще одного члена родини з автоімунною хворобою.

Зрозуміло, що, хоч якою є причина епідемії алергій та астми Th2 типу в західному світі, вона діє не за рахунок автоімунності Th1 типу. Щось, схоже, послабило гальма обох імунних локомотивів, а вже наслідки цього залежать від генетичних схильностей кожної конкретної людини. Але, навіть коли поняття «захисної» інфекції та «дисбалансу» Th1/Th2 відійшли на другий план, гігієнічна гіпотеза зробила новий поворот, отримуючи дедалі більше доказів, що мікроби, які роблять нас хворими, можуть фактично бути менш важливими, ніж безліч нешкідливих, які співіснували з нашою імунною системою впродовж сотень мільйонів років, тобто задовго до того, як поява цивілізації зробила заразні хвороби частиною повсякденного життя.

Діти в корівнику

Еріка фон Мутіус прямує довгим порожнім коридором, що веде до її клініки вивчення астми в Університетській дитячій лікарні Мюнхена, і глухий стукіт її низьких підборів відлунює від блискучого лінолеуму та яскраво-жовтих металевих шаф, що сягають від підлоги до стелі. Сувору обстановку всередині її оглядового кабінету допомагають пом’якшити квітчасті штори та грошове дерево на підвіконні, а також сама пані фон Мутіус, із її коротким темним і густим волоссям, уже трохи скуйовдженим, та білим лабораторним халатом, який оживляють значки – золотаве сонце, дитина, що стрибає, метелик.

На оглядовому столі сидить роздягнений до пояса вгодований золотоволосий школярик, перший із череди чисто вимитих малюків, що наповнять її клінічний день. «Доброго ранку», – вітається німецькою фон Мутіус, усміхаючись, що викликає сором’язливу усмішку й на личку її пацієнта. Матір хлопчика описує нічний кашель та денну задишку, які й привели їх сюди. Лікарка просить його глибоко подихати під холодним дотиком її стетоскопа. «Добре, добре», – підбадьорює вона його, дослухаючись до знайомих внутрішніх хрипів.

Коли фон Мутіус іще тільки починала вивчати педіатрію в цій самій лікарні в середині 1980-х років, вона швидко зрозуміла переваги спеціалізації на алергії та астмі. Переплетені між собою рівні поширеності цих двох розладів уже почали різко підніматися,