Читати книгу - "Гра почалася, Sash Ko (Олександр Бондарчук)"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Чому саме тут? — впевнений голос обірвав потік її думок.
Вона здригнулася і обернулася.
Позаду стояв високий, широкоплечий хлопець у довгому чорному плащі з каптуром на голові, з під якого визирало сумне лице. Він уважно роздивлявся її: тендітну, світловолосу дівчину.
— Що? — хрипко видихнула і розгублено витріщилася на незнайомця здивованим поглядом, намагаючись збагнути: звідкіля він взявся.
Ще хвилину потому навколо не було ні душі.
— Тебе як звати? — відповів питанням незнайомець.
— Яна, — буркнула на автоматі невпевнено, потім, оговтавшись, різко видала. — А що? Ти, блін, хто такий?
— Я чекаю останнього потяга.
Незнайомець дивився вже не на неї, а в бік сусідньої платформи, що була навпроти тої де він і вона чекали останнього нічного поїзда.
Там, з наростаючим гулом, з мороку тунелю поїзд гнав перед собою світло і вітер. За мить на станцію метро увірвалось з десяток вагонів. Всі двері з шумом відкрилися і випустили на перон зграйку підлітків. Вони гучно гигочучи, линули до ескалатора. За ними задріботіла бабуся в строкатій хустці. Останнім плентався середнього віку чоловік в костюмі «офісних планктонів», на його обличчі: втома, байдужість та злість на себе та Всесвіт.
— Яно, чому метро? — запитав знову хлопець, вивчаючі бліде дівоче обличчя з чорними патьоками косметики, які лишили сльози. Дівчина мовчки проводжала поглядом нічних пасажирів.
— Мене завжди цікавило, — вів далі він. — Що спонукає людей вбиватися на рейках? Є ж купа інших способів.
Яна відчула одночасно переляк, гнів і подив. Вона тільки-но зробила остаточний вибір. Наважилася. Сил і рішучості вистачило би на той останній стрибок. Вона хотіла стрибнути під останній поїзд, який мав от-от приїхати на цю платформу. А тепер вся впевненість зникла і лишила в душі образу, розчарування та злість.
Дівчина морально розчавлена, немов дійсно її переїхав поїзд. Хоче мовчати і ні про що не думати. Але відповіла незнайомцю, аби той скоріш відчепився:
— Для мене справжнє життя почалося і закінчилося тут, в підземці, — процідила крізь зуби, — тому і смерть хочу зустріти тут.
У вагонах пролунало: «Обережно двері зачиняються…». Поїзд на сусідній платформі важко зітхнув, двері слухняно зачинилися, з шипінням випускаючі повітря. Електричний струм погнав синій тулуб потяга в пітьму тунелю.
— Вичерпна відповідь, — скривив губи хлопець, — та на більше і розраховував.
Вони залишилися вдвох під арочним склепінням станції метрополітену.
— Рада за тебе! — Яна розвернулася і попрямувала до ескалатора, який відвозить у нічну пащу міста пасажирів підземки.
— Стій! — гукнув стримано, але твердо.
Дівчина завмерла і обернулася до нього. Сама не розуміючі чому.
Він підійшов ближче.
Вона позадкувала, озираючись. Нікого.
— Не бійся, — зупинився та усміхнувся. — Ти хотіла зустріти кістляву бабу з косою, а тепер лякаєшся смертної людини?
— Деякі люди жахливіші за смерть.
Величезні круглі люстри під стелею кидали яскраве світло на викладену гранітними плитами підлогу та на стіни, прикрашені червоною мозаїкою. Лампи, розвішані вздовж платформи, висвітлювали безлюдний перон.
— Хтозна, хто зна, — сказав задумливо, — давай сядемо. Ти не поспішаєш і ніхто тебе там не чекає, — показує пальцем вгору, де над ними вирував нічним життям мегаполіс. — Правда ж?
Яна хотіла заперечити, та махнула приречено рукою і похнюпившись, покірно сіла на одну з лавок, що ховалися в нішах стін платформи.
Переляк пройшов. Злоба згасла. Повернувся відчай. А справді: навіщо поспішати, до кого йти? Та й що цей дивак зробить їй? Всюди камери відео спостереження, а якщо щось, то заверещить так, що всі таргани збіжаться..
— Знаєш. Початок та кінець існують лиш в кіно та в книжках. — Присів поруч хлопець. — А життя — це народження і смерть. А між ними — шлях. А те, що здається кінцем — тільки перехрестя, від якого розходяться нові дороги.
— Ти, хто блін? — Яна зло глянула на нього та зірвалася на крик. — Філософ доморощений? Постів в мережі перечитав? Це тільки красиві гівняні слова! Толку від них, як з козла молока! — закрила обличчя долонями. — Ну якого художника ти причепився? Хто тебе просив говорити зі мною? — виплеснула шквал емоцій на незнайомця. — Звідки ти взагалі взявся? — з очей потекли солоні потічки і змили залишки косметики.
Хлопець витягнув з кишені хустку і подав їй. Яна з підозрою глянула спочатку на білий носовичок, а потім на хлопця.
— Він чистий! — запевнив той.
— Дякую, — кивнула і протерла очі та обличчя.
— Я звідти! — відповів невпопад хлопець, показуючи в бік ескалатора.
— Що? — на мить дівчині здалося, що він з неї глузує, але очі були серйозні.
— Всі сюди приходять зверху. Та не всі повертаються тим же шляхом.
— От і валив би собі, подалі звідси!
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Гра почалася, Sash Ko (Олександр Бондарчук)», після закриття браузера.