Читати книгу - "Сторітелінг для очей, вух і серця"

Навіть через поверховий аналіз медіа можна зрозуміти, які саме теми зачіпають людей і що з ними варто робити. Крім цифрового відгуку, що виражається в кількості прочитань, уподобань-коментарів-поширень, ці хвилювання неодмінно будуть висловлюватися в потягах, трамваях, кав’ярнях, у квартирах та на вечірках. Щоб пояснити, як можуть працювати «великі вуха», я розділю історію на два формати:

1. Реактивна історія — зроблена на основі новини.

Цим методом успішно користуються медіа. Вони йдуть від інформаційного запиту. Тут також є два шляхи. Перший — це запланований запит: культурні прем’єри, концерти, конференції, відкриття чи закриття, свята, пам’ятні дати, професійні дні. На основі цих подій можна робити репортажі, звіти, пояснювальні тексти, добірки і таке інше. Другий — це новини, що трапилися тут і зараз, але з них не все зрозуміло, тому потрібні ширші пояснення.

Наприклад, компанія Netflix у 2018 анонсувала серіал, у якому за сюжетом головна героїня у виконанні Деббі Раян має округлі форми й однокласники знущаються з неї через надмірну вагу. Це викликало негативну реакцію зі сторони глядачів, які одразу зареєстрували петицію з вимогою відкликати серіал, яка за кілька днів зібрала понад сто тисяч підписів{40}. Серіал також отримав великий відгук в Україні, але багато людей висловлювалися про нього, не розуміючи, що таке фетшеймінг і як саме він зачіпає почуття людини. Медіа швидко зрозуміли цей запит і на його основі зробили пояснювальні тексти, з яких тема стала зрозумілішою.

Прочитайте цей текст, він досі не втратив актуальності. «Товстим тут не місце: чому Голлівуд не любить пишні форми»:

Щодня стаються десятки подій, що сколихують інформаційне середовище. Це також добре зрозуміли бренди, блогери й інфлюенсери, автори, які на основі новин роблять успішні історії. Скажімо, якщо ви пишете про кіно, то не пропустите «Оскара» чи прем’єри нового фільму Тарантіно. Якщо вас цікавлять книжки, ви будете в курсі більшості новинок і захочете поділитися цим зі своїм читачем. Варто розуміти, що тривалість життя таких історій дорівнює тривалості життя новини. А це зазвичай від кількох годин до кількох днів.

2. Проактивна історія — зроблена на основі актуальної теми.

Наприклад, є теми вічні — стосунки між людьми, кохання, гроші, секс, влада, дитинство-юність-зрілість-старість, моральність, духовність і віра, війна і мир. Це те, що хвилює людей завжди, незалежно від стану економіки й культурного контексту. А є важливі теми сьогодення, які потрібно проговорювати, щоб вирішити певну проблему. У світовому контексті нині це можуть бути історії про порушення базових прав людини (дискримінацію, расизм, сексизм, ейджизм, гомофобію), про екологічну кризу (глобальне потепління, забруднення навколишнього середовища, сортування сміття), здоровий спосіб життя (сюди також входять психологічні підтеми — токсичні стосунки, особисті кордони, самооцінка, здорове харчування і таке інше). У цьому разі не обов’язково має щось статися, щоб ви про це писали.

І все-таки, як коректно завершувати стосунки? Одна з відповідей тут:

Такі теми хвилюють читачів щодня, незалежно від того, що відбувається. Здебільшого вони задовольняють особисті потреби людини й дають відповіді на її щоденні запитання. Такі історії можуть бути актуальними навіть через кілька років після написання. Наприклад, текст про те, як з погляду психології коректно завершувати стосунки, буде актуальним і сьогодні, і завтра, і через рік.

Завдяки роботі «великими вухами» можна намацати те, що критики називають «нервом часу», дія якого знайома одночасно великій кількості різних людей. У цьому сенсі великі романи останнього десятиліття, скажімо, «Маленьке життя» Ганьї Янаґігари чи «Щиголь» Донни Тартт, отримали таке масштабне обговорення, імовірно, і через те, що торкалися гострих тем, які хвилюють людей тут і зараз. Це психологічна травма, дитяче страждання, сексуальне й побутове насилля, і найважче — неможливість жити щасливо після такого.

Якщо ігнорувати середовище та замкнути сторітелінг лише на собі, можна отримати «соціальну глухоту» — не чути нікого, крім себе. Але якщо писати лише те, що хвилює інших людей, можна перетворитися на кон’юнктурника, який немає нічого свого. Як на мене, важливо знайти баланс між двома гранями. Він може бути таким: слухати про інших, чути про себе.

Повільно — занадто швидко!

Історія Анни Санден

Анна Санден — письменниця та підприємиця, співзасновниця продакшн-студії VGNC і кінокомпанії Limelite. Серед найвідоміших фільмів кінокомпанії — «Дике поле» за книжкою Сергія Жадана «Ворошиловград», а також «Додому», який 2019 року став національним претендентом від України на премію «Оскар» за найкращий фільм іноземною мовою.

У 2017 році в Анни вийшла збірка новел «Рідні чужі люди». Працює над новою книжкою — графічним романом, який планує опублікувати у 2020 році.

Ось що Анна називає хорошою історією:

У творі «Стоунер» Джона Вільямса є таке речення: «It was a lonely house with the only child». Це для мене ілюстрація хорошої історії: її початку, середини, кінця.

Хороша історія має бути щирою та знайомою. І не важливо, де вона опублікована: у соцмережах, в онлайнових або друкованих медіа, у книжках. З першого слова я маю відчувати, що мене стосуються події, які описуються. У реченні зі «Стоунера» одразу стикаєшся з пронизливою самотністю — а це почуття нам усім знайоме.

У нас є лише одне життя. Але хороша історія дозволяє прожити кілька.

Години, дні, місяці

Мій найперший спогад про чекання. До трьох років я жила на Оболоні в бабусі та дідуся, мене туди тимчасово відселили від мами з татом. Пригадую, як щовечора я малювала класики крейдою на асфальті, а десь неподалік сидів дідусь. Ми чекали маму, яка часом приїздила, щоб побути зі мною. Тоді я ще не знала днів тижня, тож не розуміла, коли саме вона прийде — я чекала постійно. Це історія про щемке бажання мати найважливіше, яке з’явиться невідомо коли.

Ненавиджу дві речі: чекати та наздоганяти. Я думаю, що очікування в мене пов’язане саме з цим спогадом. Не люблю такі слова, як «незабаром», «побачимося», «на днях», «згодом надішлю», тому дуже чітко визначаю час: день тижня, година. Нині спостерігаю схожу історію в доньки, яка може тисячу разів перепитати в мене: «Скоро — це зараз? Чи коли?». Діти не розуміють таких речей.

Кулеметні черги

Для мене важливо, як людина формулює думку, які в неї взаємини зі словами. Навіть якщо це невербальне спілкування, я все одно стежу, наскільки осмислено вона реагує, які фрази йдуть від розуму, а