read-books.club » Сучасна проза » Зібрання творів у семи томах. Том 2. Миргород, Микола Васильович Гоголь 📚 - Українською

Читати книгу - "Зібрання творів у семи томах. Том 2. Миргород, Микола Васильович Гоголь"

25
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Зібрання творів у семи томах. Том 2. Миргород" автора Микола Васильович Гоголь. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 22 23 24 ... 89
Перейти на сторінку:
бачили з міста, як знищувалися засоби їх існування. А тим часом запорожці, установивши круг усього міста двома рядами свої вози, розташувалися так само, як і на Січі, куренями, курили свої люльки, мінялися здобутою зброєю, грали в довгої лози, в чіт чи лишку[73] й поглядали з убивчим спокоєм на місто. Вночі розпалювали багаття. Кашовари варили в кожному курені кашу у величезних мідних казанах. Коло вогнів, що горіли цілу ніч, стояла безсонна варта. Та скоро запорожці почали потроху нудитися бездіяльністю й особливо довгою тверезістю, не зв’язаною ні з яким ділом. Кошовий звелів подвоїти навіть порцію горілки, що іноді водилося у війську, коли не було важких подвигів і переходів. Молодим, і особливо синам Тараса Бульби, не подобалось таке життя. Андрій помітно нудьгував.

— Нерозумна голово, — казав йому Тарас. — Терпи, козаче — отаманом будеш! Не той ще добрий вояка, хто не втратив духу у важливім ділі, а той добрий вояка, хто й без діла не занудьгує, хто все витерпить і, хоч ти йому що хоч, а він все-таки доскочить свого.

Та не зійтися палкому юнакові зі старим чоловіком. Інша натура в обох, й іншими очима дивляться вони на те саме діло.

А тим часом наспів Тарасів полк, приведений Товкачем; з ним було ще два осавули, писар та інша полкова старшина; всіх козаків набралося понад чотири тисячі. Було між ними чимало й охочекомонних, що самі піднялися своєю волею, без ніякого заклику, як тільки почули, в чім річ. Осавули привезли синам Тарасовим благословення від старої матері й кожному по кипарисовому образку[74] з Межигірського київського монастиря[75]. Наділи на себе святі образки обидва брати й мимохіть задумалися, пригадавши стару матір. Що то пророкує їм і каже це благословення? Чи благословення на перемогу над ворогом і потім веселий поворот у вітчизну із здобиччю й славою на вічні пісні бандуристам, чи?.. Та невідоме майбутнє, і стоїть воно перед людиною, подібно до осіннього туману, що здійнявся з болота. Несамовито шугають у ньому вгору і вниз, черкаючи крилами, птахи, не пізнаючи у вічі одне одного: голубка — не бачачи яструба, яструб — не бачачи голубки, і ніхто не знає, як далеко літає він від своєї загибелі…

Остап уже взявся до свого діла і давно пішов до куренів. А Андрій, сам не знаючи чого, почував якусь задуху в серці. Вже козаки скінчили свою вечерю, вечір давно згас; липнева чудова ніч обняла повітря; та він не йшов до куренів, не лягав спати і дивився мимоволі на всю картину, що була перед ним. На небі незчисленно мерехтіли тонким і гострим блиском зорі. Поле далеко було вкрите розкиданими по ньому возами з причепленими мазницями, облитими дьогтем, і з усяким добром та провіантом, набраним у ворога. Біля возів, під возами і далеко від возів, — скрізь було видно, як розкидалися на траві запорожці. Усі вони спали в мальовничих позах: хто підмостивши собі під голову куль, хто шапку, хто використавши просто бік свого товариша. Шабля, рушниця-самопал, коротка люлька з мідними бляхами, залізними протичками й кресалом, були майже біля кожного пояса. Важкі воли лежали, підібгавши під себе ноги, великими білуватими масами й здавалися здаля сірими каменями, розкиданими по спадині поля. Звідусіль із трави вже стало здійматися густе хропіння сонного вояцтва, а на нього відгукувалися з поля дзвінким іржанням жеребці, лютуючи на свої спутані ноги. А тим часом величне й грізне домішалося до краси липневої ночі. То були заграви догоряючих вдалині околиць. В одному місці полум’я спокійно й велично стелилося по небу; в іншім, зустрівши щось горюче і враз вихопившись вихором, воно свистіло й летіло вгору під самі зорі, і відірвані клапті його гасли під найдальшими небесами. Там обгорілий чорний монастир, як суворий картезіанський чернець[76], стояв грізно, виявляючи при кожному відблиску похмуру свою величність. Там горів монастирський сад. Здавалося, чути було, як сичали дерева, обвиваючись димом, і коли вибивався вогонь, він раптом освітлював фосфоричним, лілово-огненним світлом спілі грона слив, або обертав у червоне золото груші, що жовтіли то там, то там, і тут же серед них чорніло, висячи на стіні будинку чи на суку дерева, тіло бідного жида або ченця, що гинуло разом з будинком в огні. Над огнем вилися віддалік птахи, здаючись купою темних дрібних хрестиків на вогненному полі. Обложене місто, здавалося, заснуло; шпилі, і дахи, і частокіл, і мури його тихо спалахували відблисками далеких пожарищ. Він обійшов козацькі ряди. Багаття, біля яких сиділа варта, готові були от-от погаснути, і сама сторожа спала, закусивши добре чим-небудь на весь козацький апетит. Він подивувався з такої безтурботності, подумавши: «Добре, що нема близько ніякого сильного ворога і нема кого боятися». Нарешті, і сам підійшов до одного з возів, виліз на нього і ліг горілиць, підклавши собі під голову закладені назад руки; але не міг заснути й довго дивився на небо: воно все було відкрите перед ним; чисто й прозоро було в повітрі. Скупчення зірок, що утворювало Чумацький Шлях і навскіс поясом переходило по небу, все було залите світлом. Часом Андрій ніби забувався, і якийсь легкий туман дрімоти затуляв на мить перед ним небо, а потім воно знов прояснювалось і ставало видне. В цей час, здалося йому, майнув перед ним якийсь чудний образ людського лиця. Думаючи, що це були звичайні чари сну, які ту ж мить розвіються, він розплющив дужче очі свої й побачив, що до нього справді нахилилося якесь виснажене, висхле обличчя й дивилося просто йому в очі. Довге й чорне, як вугіль, волосся, не причесане, розпатлане, вилазило з-під темного, накинутого на голову покривала. І чудний блиск погляду, і мертвотна смаглість обличчя, що виступало гострими рисами, примушували скоріше думати, що це був привид. Він схопився мимохіть рукою за пищаль і промовив майже судорожно:

— Хто ти? Коли дух нечистий, згинь з очей; коли жива людина, не час для жартів, — уб’ю з одного прицілу.

У відповідь на це привид приставив палець до губ і, здавалося, благав мовчати. Андрій опустив руку і став придивлятись до нього пильніше. По довгому волоссю, шиї і півголих смаглявих грудях упізнав він жінку. Та вона була не тутешня

1 ... 22 23 24 ... 89
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Зібрання творів у семи томах. Том 2. Миргород, Микола Васильович Гоголь», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Зібрання творів у семи томах. Том 2. Миргород, Микола Васильович Гоголь"