Читати книгу - "У давній давнині були створіння, Кіяш Монсеф"

Правдою було те, що я й сама не знала. І я навіть не була впевнена, що я взагалі сильна. Наразі я розмовляла з дверми й дозволила випадковій незнайомці поселитись у мій дім, тому що довіряла її улюбленцю. Ні те, ні інше не здавалося мені свідченням сили.

Я зустріла Меллорін біля дому саме в той момент, коли Франческа поверталася з прогулянки зі своїм новим прийомним вихованцем — нечистокровним пітбулем на ймення Бастер із короткими, кострубатими лапами й дурнуватою усмішкою.

— Як звати твою подружку? — запитала Франческа, чи не вперше з виглядом справжньої законної опікунки.

Меллорін маневрувала, аби закрити собою переноску Зорро, що досі була в кошику велосипеда.

— Це Франческа, — сказала я Меллорін. — Вона моя офіційна опікунка. Франческо, це Меллорін. Вона житиме в мене деякий час.

Франческа з підозрою оглянула Меллорін з ніг до голови.

— Ти вскочила в халепу чи щось таке? — запитала вона.

Бастер понюшив повітря, вловив запах Зорро й заскавучав.

— Щось таке, — відповіла Меллорін.

— Твої батьки знають, що ти тут?

— Довга історія, — відповіла вона.

Очі Франчески звузилися:

— Ти вживаєш наркотики?

Меллорін скривилася.

— Ні, — відповіла вона. І потім додала: — Фу.

Коли Франческа зрозуміла, що все ще має вигляд не надто переконаної, вона радісно додала:

— Я відьма.

— Ага, — промовила Франческа, очевидно відчувши полегшення, коли почула це. — Що ж, тоді все гаразд. — Вона обернулася до мене: — Самоса. Я залишила трохи для тебе. — І, кивнувши в бік вхідних дверей, розвернулася й почала тягнути Бастера назад до своєї хатини. Через плече вона вигукнула: — Без проклять!

Дивитися, як Меллорін Мартель заносить переноску із Зорро й пакет із самосою в будинок, у якому я виросла, було все одно, що дивитися, як хтось бере моє життя і складає його навпіл, наче аркуш паперу, так що дві найдальші точки раптово дотикаються. Я не думаю, що пацієнт чи клієнт, чи навіть інший лікар хоч раз переступили поріг нашого дому за всі ці роки, що мій батько практикував.

Але йшлося не тільки про клієнтів. Я ніколи нікого не запрошувала додому. Я не могла передбачити, що може статися, і не хотіла, щоби хтось був присутній під час того, як мій батько змушений буде вдатися до одного зі своїх зникаючих трюків. Або якщо виявиться, що в нашому холодильнику немає нічого, окрім кетчупу. Довелося б занадто багато пояснювати, відповідати на занадто багато запитань.

А тепер ось тут Меллорін — клієнтка, якій місце в клініці, і Зорро, який, вибравшись із переноски, нагадав мені, як мало я ще знаю й не розумію про життя та роботу мого батька. Вони стояли на порозі мого будинку, і кожна важлива частина мого життя в одну мить спресувалася так щільно, що на секунду стало важко дихати.

— Зазвичай я не приймаю гостей, — зізналася я.

— Немає нічого кращого, ніж розповідати про свою дивну сім’ю новим людям, чи не так? — сказала Меллорін.

Вона вибухнула легким, усезнавчим сміхом, і погладила Зорро по голові. Я відчула, як напруга всередині мене трохи ослабла. Можливо, вона справді була відьмою.

Аж тут у неї задзвонив телефон. Меллорін поглянула на нього, і її усмішка щезла. Вона зробила глибокий вдих і відповіла на дзвінок.

— Привіт, — сказала вона. — Я жива і в безпеці. Не телефонуйте мені. Не шукайте мене. Я сама зателефоную, коли буду готова.

Закінчивши цю коротку розмову, вона ще довго дивилася на телефон.

— Моя дивна сім’я, — заговорила Меллорін нарешті. Вона знову всміхнулася й, відклавши свій телефон, опустилася на коліна, аби погладити свого домашнього лиса. — Наразі я не можу повернутися додому. Можливо, це трапиться ще не скоро. Якщо тобі колись знадобиться, щоб я забралася на день чи назавжди, то я зрозумію.

Проте тепер, коли Меллорін була тут, я не хотіла, щоб вона покидала мене. Звучання хоча б ще одного голосу всередині цих стін після тижнів мовчання заспокоювало.

— Ти можеш залишатися тут стільки, скільки тобі потрібно, — сказала я.

— Дякую, — відповіла Меллорін. Вона гордовито випросталася, і її очі блищали. — У мене є план, до речі. В Окленді є одна окультна крамничка. Вони ще не знають про це, але вони наймуть мене на роботу. Коли я зароблю трохи грошей, то почну платити за оренду й за все інше, бо я завинила тобі за допомогу Зорро. І я збираюся повернутися до школи, щоб у моїх батьків не було неприємностей. Напевно, я дізнаюся, в яку школу ти ходиш. Не хвилюйся, ти навіть не помітиш мене. У мене добре виходить бути непомітною. А поки що дозволь мені приготувати вечерю.

Отак все й відбулося. Меллорін Мартель тепер була моєю сусідкою по кімнаті.

Вільна кімната наверху була завжди звалищем непотрібних речей, які залишаєш і надовго забуваєш про них. Одяг, який ніхто не носив. Коробки з непотрібними паперами. Старі шкільні домашні завдання. Я не була в цій кімнаті вічність. Мені ніколи не було потрібно нічого з того, що ми там зберігали. А тепер, коли ми з Меллорін відсували коробки з дороги, я відчула незрозуміле занепокоєння, ніби якась віддалена частинка мене збиралася вивернутися назовні.

— Я би віддала тобі іншу спальню, — сказала я, — але вона була мого батька. І вона ніби й досі його.

— Я розумію. Нам і тут буде непогано, — відповіла вона.

Зорро муркнув, що прозвучало як згода.

Ми розгорнули спальний мішок, і я знайшла для Мел­лорін подушку. Зорро скрутився калачиком у кутку, підібгавши хвіст під підборіддя, його очі були втомленими і сторожкими.

— А тепер, — сказала Меллорін, — вечеря.

Я показала їй кухню, поклала самосу до холодильника й піднялася наверх, до батькових дверей. Ці двері вже не видавалися настільки непроникними. Це були звичайні двері, як і всі інші в домі. Будь-хто й коли завгодно міг відчинити чи зачинити їх.

Для мене було полегшенням — не відчувати темного тяжіння кімнати за ними. Будинок неначе побільшав. Але десь у цьому тяжінні існував мій батько, і якщо сила цього тяжіння була вже не такою міцною, отже, він перебував трохи далі, був мертвішим.

Із кухні доносився аромат чогось смачненького. Во­станнє на кухні пахло справжньою їжею навесні після смерті матері.

Цього року ми ходили святкувати початок нового року — Норуз.

Минулого ж року ми не святкували перський Новий рік. Можливо, нас ніхто не запросив. Раніше, до маминої смерті, ми ходили на це святкування щороку. Вона любила це свято, я пам’ятаю.

Мій