Читати книгу - "Сонце і місяць, сніг і лід"

Він опустився на задні лапи поруч із її кріслом. Виглядав дещо стурбованим.

— Еразмус розповів мені, що ти познайомилася з іншими слугами, — мовив він по хвилі мовчання.

— О, так! Вони такі милі! — і, не знаючи, що ще сказати, вона запитала: — Чому шовкі не може говорити? Хто вона, ця шовкі?

Ведмідь засміявся.

— Це тюлень, здатний набувати людської подоби. Вона може розмовляти і частенько це робить, однак їй заборонено розмовляти з тобою.

— Чому це раптом?

Дівчина образилася. Жінка-тюлень найдужче з усіх нагадувала їй людину, і вона шукала можливості поспілкуватися з нею, адже вони могли б подружитися!

— Бо людина, яка почує голос шовкі, відразу ж втратить голову від її чарів, — пояснив ведмідь. — Не встигнеш і бровою повести, як будеш готова стрибнути за нею в крижану ополонку.

Дівчина знизала плечима.

— Це така ж нісенітниця, як і те, що вона була б готова стрибнути слідом за мною в ополонку. Я ж лишень донька дроворуба!

— Так, але повір, ти — набагато добріша господиня, ніж шовкі!

— Та невже? — дівчина звела брови.

Ведмідь засміявся своїм громово-гуркітливим реготом:

— Її посестри співають пісень мореплавцям, аж доки ті не розіб’ються об скелі.

Дівчина знову знизала плечима.

— Розумію, — ідея подружитися з Фіоною постала перед дівчиною зовсім по-іншому. — Тебе зачарувала та ж сама особа, яка привела сюди слуг?

Дівчина вимовила це дуже швидко, намагаючись піймати його зненацька. Ведмідь відсахнувся. Його величезна лапа замахала у повітрі.

— Що?

— Тебе зачарувала та ж сама особа, яка привела сюди слуг? — повторила дівчина на одному подихові.

— Так, — це слово прозвучало так, немов його витягли з ведмедя.

Якийсь час вони сиділи мовчки.

— Тобі тут подобається? — мало не прокричав ведмідь.

— Що? — його питання її здивувало. Здавалося, він намагається використати її ж тактику. Однак замість того, щоб швидко видихнути їй в лице своє запитання, як це зробила вона, він повторив його повільніше та виразніше:

— Тобі тут подобається? Чи почуваєшся щасливою у палаці?

— Ну, так! Тут усе красиве, і мені ніколи раніше не доводилося їсти такої смачної їжі, — вона рукою вказала на свою персикову сорочку, гаптовану золотом, по-дивацьки підрізану та підшиту. — І я зроду не вдягалася так вишукано!

— Сумуєш за сім’єю?

Дівчина завмерла. Її рука все ще трималася за шовкову сорочку. Перші кілька днів, які вона провела у палаці, видавалися їй каторгою: без Ганса Пітера і без батька почувалася хворою. Безліч разів повторювала собі, що з ними все гаразд, що вони в безпеці і заможні! Ізбйорн їй обіцяв, що так буде! Але згодом усю її увагу заполонив прекрасний крижаний палац із безліччю невідомих закапелків та примірка красивих сорочок. Хоча вона все ще тужила за сім’єю та їхньою маленькою хатинкою, гострий біль змінився на приглушене відчуття тривоги, на яке вона майже не звертала уваги.

— Сумуєш? — не відступав ведмідь.

— Так, — невпевнено відповіла. Її сповнило відчуття провини за те, що цілий день вона не згадувала про Ганса Пітера. З очей покотилися сльози. — Найдужче я сумую за моїм братом, Гансом Пітером.

— Мені шкода, — зітхнув ведмідь. — Я подумаю, чи можна якось зарадити твоєму смутку.

— Зарадити смутку? — на якусь мить дівоче серце розквіло надією. Може, він зможе привезти сюди Ганса Пітера, щоб той зостався до кінця року?

— Я спробую організувати листування між тобою та ними, — пояснив ведмідь.

— Ох, — її радість швидко розвіялася. Однак вона сказала собі, що можливість листуватися із сім’єю — це краще, ніж нічого. До того ж від часу її появи у палаці минув уже цілий місяць, а це означало, що залишилося всього одинадцять місяців.

Ведмідь вайлувато попрямував до виходу:

— Побачимося за вечерею, — мовив він, навіть не обертаючись до неї.

Набурмосена дівчина і собі підвелася, взяла до рук кочергу і заходилася ворушити розжарені вуглини в каміні. Штрикаючи напівзгорілі поліняки, вона сперлася на стіну. Стіна каміна нагадувала її сукню: гладенька та прохолодна. В той момент у її пам’яті виринув якийсь забутий спогад: їй здалося, що вона водночас перебуває і в палаці, і в маленькій хатині. Рука заніміла, і коцюба з дзенькотом впала на підлогу. Їй запаморочилося в голові. Вона відсахнулася, боячись, що сукня от‑от займеться від іскор, що полетіли із каміна і опустилася у крісло. Раптом у голові проясніло. Дівчина закрила лице долонями і потерла очі, а потім знову подивилася на камін.

Камін у палаці виглядав достоту як камін у неї вдома. Вона підвелася і підійшла ближче, вдивляючись у вирізьблені зелено-білі візерунки. Це були ті ж самі візерунки, що оздоблювали колони у вхідній залі та її білу свитку.

— Ці візерунки не лише схожі на ті, що я бачила вдома, — у задумі мовила дівчина. Вона стояла впритул до крижаної стіни каміна, і з її рота виходила пара. — Це точна копія домашнього… Чи радше камін у мене вдома — це копія цього каміна.

Два роки тому Ганс Пітер заявив, що йому хочеться змін, і зробив для них новий камін. Він працював не покладаючи рук: доштуковував нові шматки дерева до старих, змінював форму старого каміна і врешті різьбив на його стінах усі ті візерунки, які зачарували його наймолодшу сестру одразу, як вона їх побачила.

— Ці візерунки щось означають? — запитала вона тоді, водячи пальцем по щойно вирізьблених знаках.

— Це історія, — пояснив Ганс Пітер і заходився втирати суміш якихось олій у деревину.

— Історія?

— Так, чарівна історія! — сказав він і спохмурнів. — Чарівна історія про принцесу, краса якої затьмарює сонце. Вона живе у палаці і мріє про вродливого хлопця, який міг би її покохати.

— Дурня якась, — сказала вона, бо на той час була в такому віці, коли хотілося насміхатися над усім тим, що було аж надто «дівчачим».

— Насправді це жахлива історія, — відказав їй Ганс Пітер. Голос його звучав немов з того світу. — Тому що це чистісінька брехня.

Після цього він ніколи не згадував ані про різьблення на каміні, ні про цю дивну історію.

— Присягаюся, мені вдасться зрозуміти що й до чого, — мовила дівчина й наморщила чоло, а тоді наблизилася до лівої сторони каміна. —