Читати книгу - "Криза сучасного світу, Рене Генон"

class="a">[146]; в духовному ж світі — чи, простіше, в універсальному порядку — на вершині ієрархії розміщується єдність, тому що саме вона є принципом, із якого виходить всяка множинність[147]; та коли принцип заперечується чи втрачається з поля зору, залишається чиста множинність, що ототожнюється з матерією. До речі, алюзія на силу тяжіння, якою ми скористались вище, введена не лише з метою звичайного порівняння, оскільки у сфері фізичних сил сила тяжіння природно репрезентує низхідну та стискаючу тенденцію, що тягне за собою обмеженість, що все зростає, й прямує до множинності, котра в цьому випадку зображується як усе більша щільність[148]; ця тенденція визначає спрямування розвитку людської діяльності від самого початку сучасної епохи. Також варто зауважити, що, завдяки своїм властивостям одночасного поділу та обмеження, матерія є тим, що вчення схоластики[149] називає «принципом індивідуації»[150], котрий відсилає нас до сказаного раніше з приводу індивідуалізму: та сама тенденція, про яку ми щойно згадували, є тенденцією «індивідуалізації», відповідно до якої реалізовується те, що юдейсько-християнська традиція йменує «гріхопадінням», яке суще коїть унаслідок відриву від початкової єдності[151]. Множинність, що розглядається у відриві від свого принципу і яку неможливо повернути до єдності, представлена у соціальній сфері колективом, котрий є виключно арифметичною сумою індивідів-складників, так відбувається з огляду на те, що такий колектив не прив’язаний до жодного принципу, що був би вищим від індивіда; і закон колективу в цьому випадку — це закон найбільшої кількості, на основі якого зводиться «демократична» ідея.

Зупинимось на мить, аби запобігти можливій плутанині: коли ми говорили про сучасний індивідуалізм, розбирали майже виключно його прояви в інтелектуальному порядку; тому може скластись враження, що в соціальній сфері ситуація є інакшою. Справді, якщо ми візьмемо поняття «індивідуалізм» у найвужчому значенні, перед нами може постати спокуса протиставити колективне індивідуальному та вважати, що такі факти, як роль прогресуючого вторгнення держави в усі сфери життя та складність соціальних інститутів, що зростає, є характерними ознаками тенденції, протилежної індивідуалізму. Насправді ж це не так, адже колектив, який являє собою суму індивідів, не може протиставлятись їм, так само, як і держава, зрозуміла на сучасний манер, тобто як проста репрезентація маси, в якій не відображений жодний вищий принцип; але ж саме у запереченні всякого надіндивідуального принципу й полягає індивідуалізм, як ми його визначили. Отже, якщо у соціальній сфері існують конфлікти між різними тенденціями, що рівною мірою характерні для сучасного духу, то ці конфлікти виникають не між індивідуалізмом та чимось іще, а банально між численними формами того самого індивідуалізму, яких він здатний набувати; очевидно, що за відсутності принципу, здатного об’єднати множинність, подібні конфлікти приречені бути численнішими й серйознішими в нашу епоху, ніж будь-коли, адже, коли йдеться про індивідуалізм, ми неминуче говоримо про поділ; і цей поділ та породжена ним хаотичність — фатальні наслідки повністю матеріальної цивілізації, тому що матерія — корінь будь-якого розділення та множинності.

Зрештою, нам залишається розглянути останній плід демократичної концепції, що полягає в запереченні ідеї еліти; невипадково «демократія» протистоїть «аристократії», оскільки етимологія останньої відсилає нас до влади еліти. За визначенням, еліта може бути виключно нечисленною, а її сила, точніше, її авторитет, ґрунтується тільки на інтелектуальній вищості, яка не має нічого спільного з силою кількості, на якій ґрунтується «демократія», основною ознакою якої є жертвування меншістю на користь більшості та якістю для кількості, а тому й елітою на користь маси. Отже, провідна роль еліти та саме її існування — оскільки воно неминуче тягне за собою виконання належної ролі — у корені несумісні з «демократією», яка тісно пов’язана з «егалітарною» концепцією, тобто з повним запереченням будь-якої ієрархії: сама основа «демократичної» ідеї полягає в рівноцінності індивідів, зважаючи на їх кількісну однаковість. Як ми вже говорили, істинна еліта може бути виключно інтелектуальною; тому й «демократія» може бути встановлена тоді, коли чистої інтелектуальності більше не існує, що ми і можемо спостерігати в сучасному світі. Однак, оскільки рівність є насправді неможливою, а відмінності між людьми практично нереально ліквідувати, незважаючи на всі зусилля, докладені до цього нівелювання, посеред множинності виникають псевдо-еліти, котрі посягають на положення єдино істинної еліти; такі псевдоеліти спираються на вищість відносну та випадкову, що завжди належить до матеріального порядку. Це стане очевидним, коли ми зауважимо, що соціальне положення, цей найвагоміший за поточної ситуації чинник, зумовлюється заможністю, тобто вищістю абсолютно зовнішньою та кількісною, єдиною сумісною із «демократією», котра розділяє ту саму точку зору. Також додамо, що ті, хто сьогодні виступають проти наявної ситуації та водночас нехтують використанням принципів вищого порядку, не спроможні вилікувати цей розлад, до того ж вони ризикують навіть погіршити ситуацію, якщо й надалі рухатимуться цим шляхом; боротьба точиться виключно між різновидами «демократії» з більш чи менш вираженою «егалітарною» тенденцією, як і у випадку різновидів індивідуалізму, що виявляються фактично тотожними.

Декілька цих міркувань здаються достатніми для характеристики соціального становища сучасного світу та демонстрації того факту, що в цій царині, як і в усіх інших, вихід із хаосу може бути лише один: відновлення істинної інтелектуальності та становлення нової еліти, якої наразі бракує Заходу, оскільки цим ім’ям неможливо наділити ті декілька присутніх ізольованих та роз’єднаних елементів, які являють собою деякого роду нерозвинені можливості. Ці елементи фактично мають у власному розпорядженні тільки тенденції та прагнення, котрі, поза сумнівом, примусять їх протидіяти духу сучасності, але це не призведе до справжніх результатів; їм не вистачає істинного знання, що приховує у собі непідробні свідчення традиції, того знання, лише невелику частину якого здатний вхопити інтелект, який покладається виключно на власні ресурси, особливо за таких несприятливих у всіх відношеннях обставин. Тому ми бачимо лише окремі зусилля, які часто «збиваються зі шляху» через відсутність принципів та керівництва доктриною; можна сказати, що сучасний світ захищає себе з допомогою власної дисперсії, від якої не вдається втекти навіть його супротивникам. І так триватиме далі, допоки вони стоятимуть на суто «профанній» території, на якій сучасний дух володіє абсолютною перевагою, тому що ця особлива сфера є його власною; та самий факт того, що вони дотримуються такої позиції, є свідченням і досі сильної влади сучасного духу над ними. Ось чому так багато натхненних доброю волею людей все ж не можуть збагнути, що починати потрібно виключно з принципів, та надалі витрачають свої сили в певній відносній сфері, соціальній чи якійсь іншій, де, за наявних обставин, марно сподіватись на досягнення чогось реального та довготривалого. Істинна ж еліта, навпаки,