Читати книгу - "Ми проти вас"

— Будь ласка, Беньї, можеш влаштовувати таке деінде… не тут?

Вона показує на його кухоль з пивом. Катя знає, що не може завадити членам своєї сім’ї робити що їм заманеться, вона рано це зрозуміла. Завтра в їхнього тата був би день народження.

— Не хвилюйся, моя улюблена сестричко, — каже Беньї.

Так, ніби це можливо — не хвилюватися. Катя не зводить з нього благального погляду:

— Допивай своє пиво, і поїдемо разом додому, добре? Я тільки закінчу з бухгалтерією, буду готова через п’ятнадцять хвилин.

Беньї перехиляється через барну стійку й цілує сестру в щоку. Каті хочеться водночас і обійняти його, і вдарити, як завжди. Вона кидає оком на бар — заповнений навіть не на чверть, і більшість відвідувачів або занадто старі, або забагато випили, щоб перейматися татуюванням Беньї. Катя сподівається, що встигне забрати звідси брата, поки нічого не змінилося.

* * *

Коли Амат уже не відчуває ніг, він розвертається й повільно біжить узбіччям траси назад. На півдорозі додому його обганяє «вольво». Це Петер Андерссон. Амату, мабуть, варто було би стриматися, мати трохи більше гордості, але він починає підстрибувати й несамовито розмахувати руками. Авто сповільнюється, проте неохоче. Амат нависає над опущеним вікном і аж захлинається словами:

— Е-е, Пе… Петере, я тільки хочу запитати… усе, що говорять про клуб, але чи буде… тобто, чи буде восени команда юніорів? Я хочу грати, я мушу…

Петеру слід було не зупинятися, треба було опанувати себе й не вивалювати на шістнадцятирічного хлопця усі свої емоції. На мить він забув, що зробив Амат цієї весни, і що цей гравець команди юніорів не може перейти в Гед з тієї причини, що він свідчив на захист Майї. Урятував Петерові роботу. Але буває, що горе і гнів цілковито охоплюють дорослого чоловіка, і він уже не здатен пам’ятати, що інші люди теж мають почуття.

— Амате, мені треба ще стільки всього обдумати, поговоримо про це наступного разу…

— Але коли? Мені нема де ГРАТИ! — задихаючись, відрубує Амат.

Мабуть, він не хотів, щоб його слова прозвучали так розлючено, це все страх. Петера душать докори сумління, а від цього мозку часом не вистачає кисню, і тому Петер шипить у відповідь:

— Амате, ти ПОГАНО чуєш? ТА МЕНІ ПЛЮВАТИ НА КОМАНДУ ЮНІОРІВ! Я навіть не знаю, чи в мене є КЛУБ!!!

Тільки зараз Амат помічає, що Петер плакав. Хлопчик обережно задкує від машини. Петер їде геть, він розчавлений. Під дощем йому не було видно, що по щоках хлопчика теж текли сльози.

* * *

У «Коморі» за барною стійкою сидить чоловік років двадцяти п’яти, можливо, двадцяти семи. Сині джинси, сорочка-поло. На стійці перед ним стоїть кухоль пива і лежить книжка. Після того як Катя зникає в кабінеті, він кидає погляд на Беньї і, піднявши брову, запитує:

— Мені варто пересісти?

Беньї розвертається до нього, і кутики його губ починають так характерно безтурботно пританцьовувати, що встояти перед цим неможливо.

— А що таке?

Чоловік у сорочці-поло усміхається.

— Здається, твоя сестра вважає, що ти натвориш собі проблем. Тому я цікавлюся, чи не варто мені пересісти?

— Залежить від того, чи ти полюбляєш проблеми, — відповідає Беньї і відпиває пива.

Чоловік у сорочці-поло киває. Кутиком ока дивиться на руку Беньї і помічає кров на кісточках.

— Я тут живу вже чотири години, то як — уже час нажити собі проблем?

— Це трохи залежить від того, чи довго ти збираєшся тут залишатись. Що в тебе за книжка?

Питання звучить так неочікувано, що чоловік на мить розгублюється і не знає, що сказати, а потім розуміє, що, напевно, цього й добивався його співрозмовник. Беньї знає багато способів, як вселити в інших невпевненість.

— Це була… тобто, це одна… це біографія Фрідріха Ніцше, — відповідає чоловік у сорочці-поло, прокашлявшись.

— Це той, що про безодню? — каже Беньї.

Чоловік у сорочці-поло здається здивованим.

— «Якщо ти довго дивишся в безодню, то безодня дивиться в тебе». Так. Це Ніцше.

— Ти, схоже, здивований, — завважує Беньї.

— Та ні… — чоловік каже неправду.

Беньї відпиває пива. Багато років у його мами була система покарань: якщо Беньї бився у школі, вона змушувала його читати щоденні газети. Йому не дозволяли йти на тренування з хокею, поки не переповість усе, що читав: передову статтю, міжнародні новини, культуру, політичний огляд. Минуло кілька років, читання газет стало занадто простим заняттям для Беньї, і мама переорієнтувалася на класичну літературу. Сама вона ледве могла читати ті книжки, але знала, що її син був розумніший, просто не показував цього. Тому покарання за погану поведінку стало для нього ще й нагадуванням: насправді ти є кращим.

Беньї пирхає, глянувши на чоловіка в сорочці-поло:

— А ти очікував, що на згадці про Ніцше я видам щось таке: «Те, що нас не вбиває, робить нас сильнішими»? Або, може, «На небесах не знайти жодної цікавої людини»? Або… бляха, що там іще було? «Ті, хто думають, що танцюристи з’їхали з глузду, просто не чують музики».

— Здається, останнє було не з Ніцше, — обережно заперечує чоловік.

Беньї попиває пиво, а чоловік навіть не знає, як розуміти їхню розмову — це непорозуміння чи перевірка? За якийсь час Беньї каже:

— Ти й далі здаєшся здивованим.

— Я… ні… тобто, якщо цілком чесно, то ти не схожий на того, хто цитує Ніцше… — регоче чоловік.

— Я багато на що не схожий, — відповідає Беньї.

І кутики його губ знову починають пританцьовувати.

* * *

Настає вечір, Бубу з мамою довго гуляють у лісі. Мама хоче розповісти синові, як важко бути дорослим, який складний світ, але не знає як. Поки Бубу дорослішав, вона старалася навчити його, що насильство — це недобре, але цієї весни він побував у найжорстокішій бійці за все своє життя, в якій його мало не роздерли, а його мама рідко коли відчувала за сина таку гордість, як тоді. Тому що її син захищав Амата. Поставив себе під удари заради нього. Заступився за іншого.

Вона стільки років раділа з того, що Бубу був таким лагідним. Інші хлопчики соромилися, коли мами цілували їх у чоло перед їхніми друзями, але тільки не її син. Він був із тих, хто казав: «Мамо, у тебе сьогодні така гарна зачіска». Зараз їй хочеться, щоб він був жорсткішим. Холоднішим. Можливо, тоді він би легше все витримав.

— Бубу, я хвора… —