Читати книгу - "1793"

— І ще одне. Я чув, що вони збираються у домі Кейсера біля Червоних гамазеїв.

Вінґе заходив туди-сюди по кімнаті.

— Я вже чув згадки про це місце. Казали, що там тримають один з тих таємних борделів, яких поліція воліє не чіпати, якщо там не стається ніяких інцидентів. Незвичайне місце для доброчинного братства…

— Але насправді все ще дивніше. Я точно знаю, що братство не винаймає там кімнату чи поверх, бо їм належить уся будівля.

Вінґе замислено повернувся до вікна, з якого видно було Ладугордську митницю, і згадав розповідь Карделя. Надворі вже стемніло, дощ ущух. Старий вітряк Куркан чекав вечірнього бризу.

— Ти стільки про них знаєш, Блуме… А чи не тримають часом у тому закладі паланкінів? А якщо так, то чи не зелені вони?

15.

Сесілу посеред ночі почали ввижатись усілякі жахіття. Світло, похило спадаючи на письмовий стіл, створювало довгі чудернацькі тіні від деталей його кишенькового годинника. І вже не зубчасті коліщатка, а химерні колючі створіння танцюють на стінах щоразу, як протяг гойдне полум’я свічки. Ісак Блум уже давно пішов додому. Його візит змусив Вінґе опанувати жорстокі напади кашлю, що не давали спокою від самого полудня. Засунув під ліжко нічний горщик з червоним від крові мокротинням. Бронхи стиснулися і не дають вдихнути. Пече всередині…

Робота з годинниковим механізмом цього вечора не допомогла. Складання цих мертвих металевих деталей в єдине ціле, що несподівано постає уособленням якогось особливого виду життя, — за умови, що годинникар достатньо вмілий, аби правильно поставити кожну частину на своє місце, — зазвичай заспокоювало його. Сьогодні ж він ніяк не міг відкинути думки про Карделя. Куди і якою дорогою він пішов після їхнього прощання біля Сканстулла?

Вінґе не так багато знав про Карделя, але встиг помітити: каліка-пальт притягує насильство, як магніт збирає навколо себе залізну стружку. Але по ньому видно, що добре знає, як дати раду в таких ситуаціях. Дуже сумнівно, що Мікелеве зникнення ніяк не пов’язане з паланкіном, на пошуки якого він вирушив.

Вінґе намагався усе в житті розглядати за принципом бритви Оккама. Зараз це могло означати одне: Кардель надто близько підібрався до якоїсь таємниці і охоронці подбали про її недоторканість. Нічого конкретнішого сказати поки що не можна.

Зібравши докупи механізм, Сесіл поміряв пульс — сто шістдесят три удари на хвилину. У грудях тупий біль. Так він не засне.

У скрині біля ліжка лежить скляна пляшечка тебаїну з аптеки Б’єрна на Фірверкарґатан навпроти Артилерійського двору. Це краплі опію зі спиртом, бурштиновою кислотою і амонієм. Уже давно має цей розчин, але поки що остерігався приймати. Дуже сильний препарат. В аптеці попередили, що не можна перевищувати дози, а також що розчин не тільки гамує біль, а й уповільнює мислення. Здається, зараз він готовий уперше ризикнути.

У кухоль обережно накрапав кілька крапель опійного розчину, випив. Невдовзі по тілу розлилося тепле поколювання і в ньому затремтіла надія. Горло, бронхи, легені — все ніби заніміло. За вікном останні промені сонця кілька разів мигнули з-за крил вітряка Куркана, і на місто спустилася темрява. Вінґе занурився у роздуми.

Після заходу сонця Вінґе втратив лік часу, бо ще раз розібрав годинник. Навіть не міг сказати, скільки годин минуло, перш ніж він збагнув, якої помилки припустився. По-перше, Карделя, здається, прибрали з дороги і десь він уже знайшов свою смерть. А Вінґе через ту новину в «Екстра постен» сам себе розкрив.

Хіба не логічно, що вбивця Карла Югана вже готує відповідні заходи і проти нього? Що може бути простіше за його вбивство? Стан здоров’я Вінґе давно ні для кого не таємниця. Ніхто не здивується, коли сухотник, який вже кілька тижнів дивує своєю живучістю найкращих лікарів Стокгольма, нарешті здохне. Вистачить одного короткого нічного візиту — подушку на обличчя, і край, ніхто нічого не запідозрить.

Вінґе раптом відчув, що його охопив страх. Підвівся, підійшов до вікна, але побачив тільки відображення свого виснаженого блідого обличчя.

Кинув плащ на плече, взяв свічку, долонею затулив полум’я від протягу. Внизу в передпокої пальцями загасив свічку, прислухався. Дім порожній — слуги сплять в іншому будинку. У кухні дотліває жар на вогнищі. Вінґе відчинив вхідні двері й відчув вільгість повітря — густа пара з полів і сіль з морського туману. Очі невдовзі звикли до темряви.

У маєтку тихо, ніде нікого. Між липами гуляє вітер. Ніде не світиться, тільки в місті між мостами. Напевно, вже за північ. Хвіртка в огорожі незамкнена. Над полями й пашами до крайнеба спускається місяць. Як спокійно тут удень, і як стає загадково й тривожно вночі…

Тут на початку століття у паніці закопували мертвих, коли один нідерландський торговець привіз до Стокгольма чуму. Часом трупи могли по кілька тижнів лежати на кладовищі церкви Святої Катаріни, пересипані вапном — не могли знайти місця для поховання. У Ладургордсландеті з наслідками чуми знайшли як впоратися: за найдальшою хатиною викопали велику яму й скидали туди всіх мертвих. Там і досі земля краще родить, ніж в інших місцях. І сади тутешні зеленіють аж до перших морозів, але всі садівники знають, що копати глибше, ніж на одну лопату, не варто.

Тут ще хтось. Вінґе тут не сам. Від води наближається якась тінь. Іде повільно, пригнувшись, і дуже обережно, щоб не викрили. Вінґе причаївся за муром. Щоразу, як хмара затуляє місяць, тінь зникає, а коли знову світлішає — видно, що вона наблизилася. Це не та смерть, з якою Вінґе так довго намагався змиритися, певна смерть від туберкульозу, до приходу якої вже так-сяк приготувався. Це смерть насильна, принизлива, у страху й нерозумінні, від чого загинеш — заріжуть тебе, заб’ють палицею чи задушать.

Тепер уже чути, як вбивця крадькома ступає крок за кроком. Вінґе намагається дихати абсолютно безшумно, а сам чує, як гупає його серце. Ось тінь минає хвіртку, вона вже на подвір’ї.

Вінґе відчуває, що насувається черговий напад кашлю, і розуміє, що цієї битви йому не виграти. Вирішено: краще віч-на-віч зустрітися зі смертю, хай проллється кров. Коли його мертвого знайдуть під липами в калюжі крові, це хоча б викличе підозри, змусить когось подумати, чому його вбили. Якщо не може отримати нічого більшого, то побореться хоча б за це.

Вінґе підійшов до тіні, схопив її за руку — і тут-таки зрозумів, що схибив, нічого й нікого він не схопив. Це створіння не має тіла, не має фізичної форми. Отже, це ніякий не вбивця, а примара, що покинула могилу