Читати книгу - "Степан Бандера"

конференції всі громадяни СРСР, які в ході війни опинилися в інших країнах, мали бути депортовані «на батьківщину», навіть у примусовому порядку. Підлягали депортації й ті, хто емігрував після революції 1917 року. Відомо, що донські козаки, яких разом із родинами вантажили на пароплави, в дорозі здійснювали масові самогубства. Був виданий навіть генерал Краснов, який радянським громадянином ніяк бути не міг. Його повісили в 1947 році, незважаючи навіть на те, що йому було вже 78 років.

Як уже згадувалося, 6 лютого 1946 року на засіданні першої сесії Генеральної Асамблеї ООН у Лондоні представник делегації УРСР М. Бажан виступив із вимогою видати українських політичних діячів, які перебували на Заході, і щонайперше Степана Бандеру, з формулюванням «як злочинця проти людства».

Цілком  імовірно,  що  внаслідок  цих  московських  вимог  у 1946 — 1947 роках  підрозділи  американської  військової  поліції «МП»  в окупованій  американцями   зоні  Західної  Німеччини дістали наказ «за всяку ціну» затримати Степана Бандеру. Важко сказати, від кого саме виходив цей наказ, проте незаперечним фактом є те, що тільки випадок одного разу врятував Бандеру від  арешту.  За  його  словами,  в  1947 році,  проїжджаючи   по Мюнхену  своїм  автомобілем,  несподівано  на  вулиці  Унгерера він опинився в оточенні американських  військових, які зупинили його автомашину й зажадали, щоб він пред’явив документи. Бандера холоднокровно вийняв із кишені червоне посвідчення журналу «Українська трибуна», на якому великими білими літерами було написано «Pressa». Поліцейські не стали детально розглядати посвідчення, взяли під козирок і махнули рукою,  дозволяючи  йому  їхати,  і навіть  посміялися  з нього: його  старенький  автомобіль,  що  весь  час ремонтувався,  ніяк не хотів заводитися.

Одночасно з дипломатичними  заходами, спрямованими  на те, щоб дістати в свої руки провідника ОУН, НКВС розробляв плани його фізичного знищення. Над реалізацією цих планів упродовж п’ятнадцяти років працювали керовані з Москви три головні центри НКВС — Київський, Варшавський  і Празький, що посилали для виконання замахів на Степана Бандеру своїх вишколених агентів. Проте в багатьох випадках ОУН вчасно виявляла  плановані  замахи.  Тому НКВС, пізніше  МДБ—КДБ, був змушений весь час відкликати своїх агентів і міняти тактику й плани.

Усій потузі радянського КДБ з його велетенським апаратом для винищування людей, його просто невичерпними технічними засобами і фінансовими ресурсами ОУН могла протиставити відносно невеликі сили й засоби своєї Служби безпеки. Це п’ятнадцятирічне суперництво переконливо говорить про ту надлюдську боротьбу, яку вели кадри революційно-визвольного руху на чужині, захищаючи Степана Бандеру. При цьому слід підкреслити, що тодішні закони ФРН, на території якої перебував  провідник  ОУН,  не давали  можливості  запобігти підготовці  таких  політичних  убивств,  головною  умовою  якої є організоване на підставі стеження вивчення звичок і місця мешкання майбутніх жертв.

У радянських спецорганів були всі підстави люто ненавидіти Службу безпеки ОУН, бо вона працювала на високому рівні і змогла виявити багато агентів, засланих у післявоєнні роки до Західної Німеччини, зокрема й щоб убити Степана Бандеру.

У 1947 році за дорученням Київського МДБ замах на Бандеру готував агент Ярослав Мороз. Завербувавши Мороза, МДБ вислало його до Німеччини, віддавши наказ учинити вбивство так, щоб воно скидалося на з’ясування стосунків між емігрантами, конкретно, щоб підозра у вбивстві лягла на супротивників ОУН(р). МДБ сподівалося, що таким чином зможе досягти подвійної мети: знищити Бандеру і спровокувати з боку ОУН(р) акцію-відповідь проти своїх противників, тобто викличе усобицю серед українців. На щастя, замах був заздалегідь розкритий Службою безпеки ОУН.

На початку 1948 року з Польщі до Західної  Німеччини  нелегально прибув агент МДБ Володимир Стельмащук (Жабські, Ковальчук), капітан підпільної польської Армії Крайової. Завданням Стельмащука в АК була провокаційна діяльність за загальним  дорученням  МДБ й УБ (польська  служба безпеки). У Західній  Німеччині  Стельмащук  отримав  від МДБ зв’язки з цілою низкою інших агентів й організував бойову групу, що мала в своєму розпорядженні автомобіль і мотоцикл. Стельмащук також контактував з різними національними еміграційними групами, серед яких почав збирати інформацію про антикомуністичну діяльність політичних кіл. Але головним завданням Стельмащука було вбивство Бандери. За допомогою резидента МГБ у Франції йому вдалося встановити місце проживання  провідника ОУН у тій самій лісовій хаті, про яку згадувала Наталія Бандера, за 28 кілометрів від Мюнхена. Проте, виявивши, що його агентурна діяльність викрита контррозвідниками ОУН, Володимир Стельмащук поспіхом виїхав із Західної Німеччини.

Невдачі посланців Київського й Варшавського центрів МДБ змусили Москву передати завдання вбивства Степана Бандери третьому своєму центру — Празькому. Польські й чеські центри МДБ упродовж тривалого часу вели наклепницьку пропаганду проти Бандери і всього українського визвольно-революційного руху. У 1950 році працівникам СБ ОУН стало відомо, що база КДБ в столиці Чехословаччини готує черговий замах на лідера ОУН.

Через два роки, восени 1952 року, база МДБ в Карлсхорсті (Східний Берлін) послала до Мюнхена двох своїх агентів із завданням організувати черговий замах на Бандеру. Один із цих агентів, родом з Чехословаччини,  відомий під прізвищем Хорст Легуда, проживав у мюнхенському готелі «Кройцгоф» біля лісового кладовища («Вальдфрідгоф»).  Другий агент на прізвище Лєман, німець за походженням, проживав там же, в Мюнхені, у готелі «Фремденгайм Ерліхе» на вулиці Шелінґера, 9, на другому поверсі. Ці деталі стали відомі завдяки тому, що в західних розвідках був у згаданому відділі МГБ свій агент. Дізнавшись детально про плани Легуди і Лємана, вони передали дані в німецьку поліцію. Обидва агенти були арештовані і супроводжені у в’язницю Франкфурта-на-Майні, а потім постали перед судом за шпигунську діяльність.

У 1953 році все з тим же завданням московське МДБ прислало до Мюнхена  свого старого агента, волинського  німця Степана Лібгольца. Вдаючи з себе прихильника української визвольної боротьби, Лібгольц прагнув зав’язати контакти з українськими колами, щоб зібрати необхідну інформацію про місцеперебування і спосіб життя Степана Бандери. Проте Служба безпеки швидко розкрила «московського посланця» й ужила відповідних контрзаходів, установивши над ним нагляд. При цьому Лібгольц довгий час нічого не підозрював. І лише в 1957 році він відзначив, що перебуває «під ковпаком». У тому ж році він зник, як зникали до цього інші викриті агенти МГБ. Через чотири роки він «випірнув» у східній зоні Німеччини, де КДБ використав його при втечі на захід Богдана Сташинського.

У кінці 1957 року Службі безпеки стало відомо, що Степаном Бандерою  і його родиною  цікавиться  такий собі М. Горбанюк, старий емігрант із Поділля, що жив за кордоном (останнім часом у Мюнхені) з 1923 року. Про Горбанюка було відомо, що він належав до різних радикальних груп, таких, наприклад, як «Остряниці», «Гулая», а також до «Вільного козацтва». Під час перебування чеської