Читати книгу - "Реквієм блондинкам"

— Чи не підкажете, де я можу знайти Одрі Шерідан?

— В неї контора на Сінклер-стріт. Не пам’ятаю номер будинку, але це така велика будівля з підсвіченими театральними афішами на фасаді. Ви її не проминете.

— А де вона мешкає?

— На Лорел-стріт. Це багатоквартирний будинок. Він розташований на півдорозі до її контори — справа. Там ще є сад на даху, — і він зітхнув. — Сам би не відмовився там жити.

— Можливо, колись так і буде, — сказав я. — А поки що — до зустрічі!

— До зустрічі, — відповів він, а я вийшов у приймальню. Потім, згадавши дещо, повернувся.

— Чи говорить вам про щось ім’я Едни Вілсон?

Фіппс наморщив лоба.

— Щось знайоме, — потім швидко поглянув на мене. — А в чому річ? Це ж секретарка Вулфа, хіба ні?

Я кивнув.

— А з ким вона ще зустрічається?

— Ви це серйозно? Я гадав, що вона надто «домашня», щоб іще будь з ким зустрічатися.

— Вулф так не вважає.

— В його віці вибирати не доводиться.

— То в неї нікого більше немає?

— Ще є Блеклі. Я якось її з ним бачив, але він нічим не кращий за Вулфа. Старий, лисий, зморшкуватий і таке інше.

— А хто такий Блеклі?

— Прокурор округу. Він нічого собою не представляє. Ви ж не думаєте, що в цьому щось є, чи не так?

Я напружено розмірковував.

— В цьому? Що ви маєте на увазі?

Він стенув плечима.

— Ви постійно говорите якимись загадками. Хто для вас Една Віл сон?

— Послухайте-но, синку! — промовив я, поплескавши його по плечу. — В цій справі все — суцільна загадка!

Вийшовши на вулицю, я взяв таксі і звелів водієві відвезти мене на Лорел-стріт. Уже за дванадцять хвилин ми були там, і я сказав таксистові, щоб висадив мене за рогом, не доїжджаючи до будинку. Я знайшов будинок із садом на даху просто у центрі вулиці — по правий її бік. Це було прекрасне місце, і я подумки погодився із Фіппсом, що було б таки непогано тут пожити.

Зайшов у вестибюль і підійшов до консьєржки.

— Я до містера Селбі.

Дівчина нахмурилась.

— Тут нема ніякого містера Селбі!

Я оповів їй, що містер Селбі — мій давній друг, і я подолав дві сотні миль, щоб із ним побачитися, і що він мешкає саме тут. Зауважив, що якщо вона не знає всіх своїх мешканців, то краще б покликала свого шефа.

Вона показала мені перелік всіх пожильців, щоб я сам переконався в своїй неправоті. Одрі Шерідан жила в квартирі № 853. Тоді я сказав, що, напевно, таки помилився, вибачився і... чи не можу я скористатися внутрішнім телефоном? Вона показала, де знаходяться телефони, і я подякував їй.

Зателефонував у квартиру № 853, але ніхто не відповів. Телефони розміщувались поза зором дівчини, натомість ліфт був поруч. Я піднявся на восьмий поверх, пройшов довгим безлюдним коридором і підійшов до помешкання 853. Тихенько постукав, вичекав трохи, а тоді дістав з кишені ножичок. За півхвилини я вже був всередині.

Кремово-рожева вітальня милувала око і була розцвічена квітами в керамічних вазах. Приємний аромат лілій надавав кімнаті жіночності. Я поклав капелюха на диванчик з горіхового дерева і методично обшукав кімнату. Обшарив кожну шухляду, оглянув кожну поличку; відчинив кожну коробку й валізу і піддав усе скрупульозному аналізу. Обмацав кожен сантиметр одягу на предмет промовистих опуклостей або хрускоту паперу. Заглянув під килимки та меблі. Опустив жалюзі, щоб пересвідчитись, чи нічого в них не загорнуте. На кухні дослідив вміст каструль, горщиків та кухонного начиння. Дістався навіть зливного баку у туалеті і виглянув з вікна — чи не підвішене там, бува, щось. Систематично, сектор за сектором, оглянув усю квартиру, але не знайшов ані фотографій, ані носовичка Мері Дрейк.

Я не надто все розкидав, але трохи таки «наслідив». Стояв, споглядаючи все це, втомлений і пригнічений. Хоча мені не пощастило знайти потрібне, однак я зміг отримати уявлення про Одрі Шерідан за предметами, що її оточували. От узяти хоча б її одяг. Одяг жінки свідчить про її характер — а, особливо, її нижня білизна. Білизна Одрі Шерідан була спартанською в своїй простоті — жодного мережива, яскравих кольорів чи вигадливих вигинів. Все охайне й ретельно дібране. Одяг був функціональний і простий. Костюми хорошого крою, три-чотири пари фланелевих штанів різних кольорів, светри під шию, яскраві сорочки. Речі гарні та зі смаком підібрані.

Усю її косметику складали кольдкрем, кілька помад та парфуми з ароматом бузку. В квартирі було повно книг. Вони були навіть на кухні та у ванній кімнаті. В невеличкому кабінеті на столі край вікна стояла радіола з купою платівок на поличці поруч.

Одного погляду на бібліотеку і фонотеку було достатньо, аби переконатися, що Одрі Шерідан — жінка серйозна. Я завжди з пересторогою ставився до серйозних жінок — але вдумлива жінка, котра ще й примудрилася навчитися прийомам джиу-джитсу й яка ні на мить не завагалася, щоб викрасти речові докази у колеги-детектива — це все вкупі неабияк зачепило мою гордість.

Я запалив сигарету, кинув сірника в камін і глибоко затягнувся.

Вирішив, що час нам із Одрі Шерідан познайомитися особисто.

Востаннє поглянувши на пануючий безлад, я вийшов, зачинивши за собою двері.

* * *

В дальньому кінці світлого, просторого коридору знаходились двері, де золотом на склі було вигравірувано: «Агентство швидкого реагування».

Я повернув ручку й увійшов.

Кімната була маленька. Я відразу звернув увагу на два чепуристих віконця, запнутих кремовими сітчастими гардинами. Коло зеленкувато-яблучних стін стояли три крісла; на письмовому столі зі світлого дуба розкидані були примірники «Сетердей Івнінґ Пост», «Гарперс» та «Нью-Йоркер». Вази з квітами утворювали яскраві острівці по всій кімнаті, а пухнастий перський килим — достатньо товстий для того, щоб в ньому потонули мої щиколотки — прикривав підлогу. Як на приватне детективне агентство, то це було шикарно.

Щойно я отямився від першого потрясіння, як на мене вже чекав новий удар. Двері, що вели в кабінет шефа, розчахнулися і звідти вийшов... Джефф Джордан! У руці він тримав пістолет, направлений на мене. Дуло «пушки» чомусь видалося мені мало не тунелем.

— Боже ж мій! — промовив Джефф, вишкіривши свої жовті зуби. — Ви тільки погляньте, хто до нас завітав!

— О, яка радість! — парирував