Читати книгу - "Здіймається буря"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
* * *
Вогнесерд прямував довгою дорогою до табору, звична зелень лісу заспокоювала його. Коли Громовий воєвода вийшов на вершину яру з-за дерев, то раптом усвідомив, наскільки він усе-таки сумує за Сіросмугом. Тепер йому взагалі ні з ким було поділитися.
— Привіт! — голос Піскошторми злякав його. Руда киця піднімалася яром і, мабуть, відчула його запах. — Як минуло тренування? А де Хмаролап?
Вогнесерд глянув на неї. Зелені очі войовниці засяяли, і він раптом зрозумів, що може їй звіритись. Кіт стурбовано роззирнувся і запитав:
— Ти тут сама?
Піскошторма зацікавлено глянула на нього.
— Так. Я думала трохи пополювати перед вечерею.
Вогнесерд підступив до краю схилу і подивився вниз на вершечки дерев, які прикривали табір. Піскошторма стала біля нього. Киця нічого не говорила, лише співчутливо притулилася до нього боком. Вогнесерд знав, що може зараз навіть піти геть, і вона нічого не спитає.
— Піскоштормо, — нерішуче почав він.
— Що?
— Як гадаєш, я неправильно вчинив, коли привів Хмаролапа у Клан?
Піскошторма помовчала кілька секунд, а коли почала говорити, її слова були обережними і чесними водночас:
— Коли я побачила сьогодні, як твій учень спав біля свого кубла, то подумала, що він радше схожий на кицюню, ніж на вояка. Але тоді я згадала, як Хмаролап зловив свою першу здобич. Він був лише кошеням, але вийшов у таку хурделицю й спіймав мишку. Цей білий котик виглядав таким сміливим, таким гордим за свій вчинок. Тоді він виглядав як справжній кіт Клану.
— То я зробив правильно? — з надією нявкнув Вогнесерд.
Після ще однієї важкої паузи Піскошторма відповіла:
— Думаю, лише час покаже.
Вогнесерд мовчав. Це не була та відповідь, на яку він сподівався, але його подруга мала рацію.
— Із ним щось трапилося? — запитала Піскошторма і занепокоєно примружила очі.
— Я бачив, як він сьогодні заходив у гніздо Двоногів, — одним духом випалив Вогнесерд. — Думаю, він дозволяє їм себе підгодовувати вже давно.
Піскошторма зморщилася.
— Він знає, що ти його бачив?
— Ні.
— Тобі варто йому сказати, — порадила подруга. — Хмаролапові треба визначитися, ким він хоче бути.
— Але що як він вирішить повернутися до життя кицюні? — запротестував Вогнесерд. Йому хотілося, щоб Хмаролап залишився у Клані. Не лише заради Вогнесерда, аби показати іншим котам, що кицюні можуть стати вояками, але й заради нього самого. Хмаролап міг стільки всього дати Громовим котам, а в обмін отримав би їхню відданість. Виховник відчув, як закалатало серце на думці, що його учень може відкинути це все.
— Це його вибір, — нявкнула Піскошторма.
— Якби я був кращим виховником…
— Це не твоя провина, — перебила Піскошторма. — Ти не можеш змінити того, що в нього на серці.
Вогнесерд знизав плечима.
— Просто поговори з ним, — наполягала Піскошторма. — Дізнайся, чого хоче твій новак. Але дозволь йому вирішувати.
Її очі були сповнені співчуття, та Вогнесерд усе ще почувався нещасним.
— Піди і знайди його, — нявкнула киця. Воєвода кивнув, і Піскошторма попрямувала в глиб лісу.
Із важким серцем він почав спускатися до лощовини, сподіваючись, що Хмаролап буде повертатися тим самим шляхом, яким пішов. Вогнесерд не хотів підстерігати свого новака, він боявся, що зовсім його відлякає. Але Піскошторма має рацію. Хмаролап не може жити у Громовому Клані, одною лапою залишаючись у гнізді Двоногів.
Воєвода сидів у лощовині. Сонце вже зайшло за дерева. Повітря було ще теплим, хоч довгі тіні вже розтяглися на піску. Надходив час вечірньої трапези у Клані. Вогнесерд почав було гадати, чи прийде Хмаролап узагалі. Раптом почулося шурхотіння в кущах і дрібні кроки — він зрозумів, що новак наближається, ще перш ніж зачув його запах.
Хмаролап вийшов на галявину з піднятим хвостом і нашорошеними вухами. Він ніс у зубах малесеньку землерийку, та, забачивши Вогнесерда, вмить випустив її з рота.
— Що ти тут робиш? — у голосі котика почувся докір. — Я ж сказав, що повернуся до вечері. Ти мені не довіряєш?
Вогнесерд похитав головою:
— Ні.
Хмаролап схилив голову набік і набрав ображеного вигляду.
— Ну, я ж сказав, що повернуся — і повернувся, — запротестував він.
— Я тебе бачив, — просто нявкнув виховник.
— Де бачив?
— Я бачив, як ти заходив у гніздо Двоногів.
— І що?
Вогнесердові аж мову відняло від безтурботного тону Хмаролапа. Невже він не розуміє, що вчинив?
— Ти ж мав полювати для Клану, — зашипів воєвода, відчуваючи, як усередині закипає лють.
— Я й полював, — відповів Хмаролап.
Вогнесерд зневажливо глянув на мишку, яку новак виплюнув на землю.
— І скількох котів, на твою думку, це має нагодувати?
— Ну то я не буду вечеряти, — нявкнув Хмаролап.
— Лише тому, що ти напхався кицюнячого корму! — гаркнув Вогнесерд. — Для чого ти взагалі повернувся?
— А чому не мав би? Я просто ходжу до Двоногів по їжу, — Хмаролап виглядав щиро спантеличеним. — У чому проблема?
Закипаючи від злості, Вогнесерд прогарчав:
— Я все думаю, чи правильно вчинила твоя мати, коли віддала свого первістка у Клан.
— Що ж, вона це вже зробила, — прошипів Хмаролап у відповідь, — тож ти тепер за мене відповідаєш!
— Може, я й відповідаю за тебе як за новака, та точно вже потурбуюся, щоб тобі не світило звання вояка! — пригрозив воєвода.
Очі малого округлилися від здивування.
— Ти цього не зробиш! Ти не зможеш! Я стану таким бійцем, що тобі не вдасться мене спинити, — він задирливо глянув на виховника.
— Скільки разів тобі повторювати? Бути вояком означає не лише добре полювати і битися. Ти мусиш знати, для чого ти полюєш і борешся.
Вогнесерд насилу стримував лють, що нуртувала в його грудях.
— Я знаю, для чого борюся. Для того ж, що й ти, — виживання!
Вогнесерд недовірливо подивився на новака і прогарчав:
— Я борюся за Клан, а не за себе.
Хмаролап кинув на нього спокійний погляд.
— Гаразд, — нявкнув він. — Я теж боротимуся за Клан, якщо так можна стати вояком. Зрештою, це все виходить на одне.
Вогнесерд ледве стримувався, щоб не втовкмачити новакові трохи глузду кігтями прямо в його мишачі мізки. Він глибоко вдихнув і пронявчав так спокійно, як тільки міг:
— Ти не можеш жити однією лапою там, а іншою тут. Тобі доведеться вирішити. Ти мусиш обрати, чи хочеш ти жити за вояцьким правильником, як кіт Клану, чи як домашня кицюня.
Промовляючи ці слова, він згадав, як Синьозірка сказала йому те саме, коли Тигрокіготь зловив його за розмовою зі старим домашнім другом Ляпком на окраїні лісу. Різниця полягала в тому, що тоді Вогнесерд обрав, навіть не вагаючись. Він став вірним Кланові з того моменту, як уперше
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Здіймається буря», після закриття браузера.