Читати книгу - "Горіхова шкатулка"

у вповільненому русі — сліпий виробничий процес у половину потужності. Усе, чого вони хочуть, — полегшення, відключитися, скуштувати кілька секунд перепочинку від самих себе. Коли воно настає, швидко одне за одним, мати ахає з жаху. Від того, до чого вона мусить повернутися і що ще побачить, її коханець гекає втретє за зміну. Вони відвалюються одне від одного й падають спинами на простирадла. Потому ми всі спимо.

День триває і триває, і в цей довгий плаский проміжок часу я бачу свій перший сон, багатобарвний і з насиченою просторовою глибиною. Лінія, умовлена межа між сном і явою, розмита. Жодного паркану чи протипожежної смуги між деревами. Лише порожні хатинки вартових позначають перехід. Я починаю непевно, як і належить новачкові, у цій новій землі із безформним безміром або безладом хистких неосвітлених фігур, де розчиняються люди й місця та співають або розмовляють невиразні голоси у склепінчастих просторах. Проходячи там, я відчуваю біль неназваних, недосяжних докорів сумління, відчуття, ніби щось чи когось залишив позаду, зрадивши обов’язок чи любов. Тоді все стає прекрасно чітким. Холодний серпанок у день моєї втечі, триденна подорож верхи, довгі вервечки понурої англійської бідноти на зритих коліями дорогах, велетенські в’язи бовваніють над затопленими луками біля Темзи, і нарешті — знайоме збудження та гамір міста. На вулицях запах людських нечистот, міцний, як стіна будинку, поступається за гострим рогом пахощам смаженого м’яса та розмарину і тьмяному входові, крізь який я проходжу і бачу молодого чоловіка свого віку у променясто-непроглядній пітьмі за столом. Він наливає вино із глиняного дзбану, гарний чоловік, нахиляється через поплямований дубовий стіл, затримуючи мене історією, яку він замислив, чимось, що він написав, або я написав, і хоче знати мою думку або висловити свою, поправку, конкретний факт. Або хоче, щоб я сказав, як йому продовжувати. Це розмивання особи є одним із виявів любові, яку я відчуваю до нього і яка майже заглушує почуття провини, що його я хочу лишити позаду. Знадвору, з вулиці, лунає дзвін. Ми скупчуємося назовні в очікуванні похоронного кортежу. Ми знаємо, що це важлива смерть. Процесія не з’являється, але дзвони не замовкають.

* * *

Дзвінок у двері чує мати. Я ще виринаю з новизни сонної логіки, а вона вже в халаті, й ми спускаємося сходами. Ми добираємося до останнього просвіту, і вона здивовано скрикує. Я припустив би, що це купу сміття винесли, поки ми спали. Дзвінок лунає знову, голосно, твердо й сердито.

— Та ну Господи! Ви там п’яні? — кричить Труді, відчиняючи двері. — Я поспішаю, як...

Вона затинається. Якщо вона в себе вірить, то не мала б дивуватися тому, що жах уже дозволив мені побачити: поліціянт, ні, два, знімають капелюхи.

Добрий, батьківський голос промовляє:

— Ви пані Кернкрос, дружина Джона?

Вона киває.

— Сержант Кроулі. Боюся, в нас дуже погані новини. Можна нам увійти?

— О Боже, — згадує вимовити мати.

Вони проходять за нами до вітальні, рідко використовуваної та майже чистої. Якби в передпокої не прибрали, думаю, мати одразу була б підозрюваною. Поліційна праця —інтуїтивна. Залишається, можливо, стійкий запах, котрий легко переплутати із запахом екзотичної кухні.

Другий голос, молодший, із братерньою турботливістю каже:

— Ми попросили б вас сісти.

Сержант повідомляє новину. Машину пана Кернкроса знайшли на узбіччі траси М1 у північному напрямку за двадцять миль від Лондона. Дверцята були відчинені, і неподалік, на зеленому закрайку, він лежав долілиць. Прибула швидка, на шляху до лікарні було зроблено спробу реанімації, але він помер дорогою.

Хлип, як бульбашка повітря глибоко під водою, зринає крізь материне тіло, крізь мене, щоб луснути в обличчя чуйним поліціянтам.

— О Боже! — кричить вона. — Ми так жахливо посварилися сьогодні.

Мати згорблюється. Я відчуваю, як вона закриває руками обличчя й починає труситися.

— Я маю вам сказати, — каже далі той самий поліціянт. Він робить делікатну паузу, не забуваючи про подвійну повагу, котра належиться вдові на великому терміні вагітності. — Ми намагалися зв’язатися з вами сьогодні вдень. Його подруга ідентифікувала тіло. Боюся, наша перша версія — суїцид.

Коли мати розпрямляє хребет і пускає крик, мене заполоняє любов до неї, до всього, що втрачено: Дубровник, поезію, повсякденне життя. Вона колись його кохала, як і він її. Прикликати цей спогад, стерти решту — це поліпшує її спектакль.

— Мені треба було... Треба було залишити його тут. Ох, Боже, в усьому цьому винна я.

Як розумно — ховатися на видноті, за правдою.

Сержант говорить:

— Люди часто так кажуть. Але вам не можна, не треба так казати. Неправильно починати себе винити.

Глибокий вдих і зітхання. Вона, здається, хоче щось сказати, зупиняється, знову зітхає, збирає сили.

— Я маю пояснити. Між нами не все було добре. Він із кимось зустрічався, з’їхав. І я почала... Його брат з’їхався зі мною. Джон це дуже тяжко сприйняв. Тому я кажу...

Вона їх випередила із Клодом, розповіла їм те, що вони не могли не з’ясувати. Якби в цьому палкому настрої вона зараз сказала: «Я його вбила», — то була б у безпеці.

Я чую шкряб липучки, шурх записникової сторінки, скрегіт олівця. Глухим голосом вона розповідає їм усе, що відрепетирувала, повертаючись наприкінці до власної провини. Вона в жодному разі не мала дозволяти йому їхати в такому стані.

Молодший чоловік шанобливо каже:

— Пані Кернкрос. Ви не могли знати.

Тоді вона змінює курс, звучить майже сердито.

— Мені здається, я це не до кінця усвідомлюю. Я не впевнена навіть, що я вам вірю.

— Це можна зрозуміти, — це батьківський голос сержанта. Увічливо покашлюючи, він і його колега стоять, готові піти. — Є хтось, кому ви могли б зателефонувати? Хтось, хто міг би з вами побути?

Мати міркує над відповіддю. Вона знову схиляється, долоні на обличчі. Промовляє крізь пальці неживим голосом:

— Мій дівер зараз тут. Він нагорі, спить.

Стражі закону, можливо, перекидуються непристойним поглядом. Мені допоміг би будь-який знак їхнього скептицизму.

— За деякий час ми хотіли б із ним теж поговорити, — каже молодший.

— Ця новина його вб’є.

— Мабуть, ви хотіли б зараз побути наодинці.

Ось воно знову, тонка рятувальна мотузка натяків, котра підживлює мою боязку надію, що поліція — Левіафан, не я — таки відомстить.

Мені потрібна мить на самоті, поза досяжністю голосів. Я був надто поглинений, надто вражений Трудіною майстерністю, щоб зазирнути до ями власного горя.