Читати книгу - "Гімназист і Чорна Рука"

— Здоров, — процідив крізь зуби, й не знати, для чого, додав багато разів читану в книжечках про пригоди знаменитих детективів переможну фразу: — Все, маски зірвано!

Стороженко вкляк, нахилив голову, нагадавши старого ганчір’яного клоуна.

— Карти на стіл! — мовив Юрко, аби ще більше підсилити ефект.

— Отже, це ти, — з вуст викритого злочинця це прозвучало якось дуже несподівано, навіть ображено.

— А ти кого хотів побачити? — Юрко насупився так грізно, як міг, і ступив до Стороженка ближче. — Тепер я все знаю. І ти мені все розкажеш!

Гліб позадкував.

— Тю. Які маски? Які карти? Де ти тут стола бачиш? Що тобі розказати? Ось, подавися!

Стороженко поліз у кишеню.

Юрко теж сягнув, поспіхом висмикнувши звідти свого столового ножа.

Але Гліб витягнув руку одночасно з ним.

— Подавися, чорна душа!

Пальці стискали три пожмаканих папірці.

Три купюри по сто гривень. Він приніс, що вимагали у підкинутій записці.

Розділ сімнадцятий

Тут Чорна Рука знову погрожує

Настала Юркова черга вклякнути.

Усього чекав, але не такого повороту. Перевівши погляд із папірців на Стороженка й назад, він обережно запитав, знаючи, якою буде відповідь:

— Ти для чого мені гроші тицяєш?

— Аби вони тобі щастя не принесли! — відрубав Гліб. — Чорна Рука, Чорна Рука! Руки в тебе, бачу, білі. Душа чорна.

— Ти це вже казав.

— І ще раз повторю! Стільки, скільки треба буде! Гад! Останнє з людей витрушуєш!

Від обурення Юркові забракло повітря. Сильнішим за Гліба він не був, навпаки — той усе ж вивчав східні єдиноборства. Але міцнішим, спритнішим відчував себе точно — баскетбол як не як. Стрімко кинувся в атаку, проте Стороженко відскочив, не випускаючи грошей з пальців.

— Ах ти ж...

Та бойовий дух кудись зник. Бо Юрко остаточно зрозумів свою поразку. І від махання кулаками нічого не зміниться, легше не стане. Видихнувши, засунув ножика, що був тепер геть недоречний, навіть кумедний, і коротко сказав:

— Заховай свої гривні. Не потрібні вони мені. Двічі просити не довелося. Стороженко запхав гроші назад, потім запитав глухо:

— Це ти граєшся, Турянице? Перевіряєш мене?

— Можна й так сказати, — кивнув Юрко. — Ти приніс сюди гроші, бо злякався погроз Чорної Руки?

— А ти б не злякався!

— Заспокойся, я теж зловився на його гачок.

— Чекай... То Чорна Рука — не ти?

— І не ти, — визнав Юрко. — Я б на твоєму місці вчинив так само. Власне, я вже був на твоєму місці.

— Нічого не розумію.

— Я теж. Все набагато простіше, ніж я припускав. Не врахував, що, отримавши записку з погрозами й вимогами від Чорної Руки, кожен після останніх подій злякається погроз і виконає вимоги.

— Це мої останні гроші, — бовкнув Гліб. — По дрібці збирав, потім обміняв на крупні купюри. Мені батьки не так багато дають. Ще й на собі економлю.

— Знайома історія, — кивнув Юрко, вирішивши при цьому не додавати: він, на відміну від Стороженка, на різні дурниці не витрачається.

Навіть соромно стало, що звав його щурякою.

Може, він і є таким, за суттю своєю, але саме зараз товариша стало шкода.

— Давай усе з самого початку, — сказав Юрко. — Ти отримав дві записки за підписом Чорної Руки. Одну, сьогодні, підклав тобі я. А раніше — хто?

— Не знаю.

— А коли й де це сталося, теж не знаєш?

— У класі.

— Точно? Добре подумай.

— Та я й без тебе увесь час про це думаю!

Отже, зробив подумки висновок Юрко, коло підозрюваних не змінилося. Брати на замітку доведеться всіх, хто вчиться з ними в одному класі.

Або...

Майнула якась дуже вчасна й потрібна думка, та не встиг Юрко її зачепити — вилетіла, бо Гліб збив, повівши своє:

— Не розумію, чому саме мені підкинули? Хіба я збирався стукати Блосі чи Андронакі? Гарно ж ви всі про мене думаєте!

— Ну, знаєш! — розвів Юрко руками. — То вже ти сам так себе поставив. Приводи такі давав. Стеж іноді за собою.

— А ти, Турянице, мене не виховуй! — огризнувся Гліб. — Розумників кругом багацько розвелося! Не хочу більше про це говорити! Жарти в тебе такі? Погані жарти!

— Та ясно, що недобрі, — мовив Юрко, куснув нижню губу, пошкріб потилицю. — Ти... Стороженко... той... Ну, не той... Вибач, словом. На!

Юрко простяг йому руку долонею догори. Трохи повагавшись, Гліб потиснув її.

— Для чого ти так? — поцікавився, вже заспокоївшись.

— Є одна задумка.

— Граєшся?

— Це не іграшки. Даруй, але більше нічого сказати не можу. Не моя таємниця, не маю права.

— І слава Богу, що не знатиму чужих таємниць! — буркнув той. — Менше знаєш, кажуть, міцніше спиш.

Ось тепер Юрко зловив потрібну думку. Стороженко сам збив з неї, і сам на неї знову наштовхнув.

— Правильно кажуть, — погодився. — І знаєш, Глібе... Йди собі з миром. Так теж кажуть. І про це наше непорозуміння не кажи нікому. Заодно побачимо, чи ти справді вмієш тримати язика за зубами.

— Дуже треба, — надувся Стороженко.

Проте ані злості, ані великої образи він уже не випромінював. Напинався задля порядку, аби його слово таки лишилося останнім. Більше говорити обом гімназистам не було про що, і Гліб посунув крізь кущі назад. Юрко ще постояв, дослухаючись до криків зі спортзалу. Нарешті, зібравши думки докупи й оформивши їх у нові здогади, вже певніші, гімназист і собі подався на вихід.

Удома, як і збирався, поговорив з татом. Інженер Туряниця здивувався, чому раптом сина зацікавило саме це. Придумане Юрком на ходу пояснення його цілком задовольнило. Тож інженер озброївся для наочності товстою книгою зі своєї бібліотеки й провів гімназистові дещо задовгий, але місткий історичний екскурс. Подякувавши, Юрко перевів розмову на іншу тему, бо читав — так краще заплутувати. Нічого лихого не замислив, проте вирішив цього разу відволікти батька, переключити його увагу на щось нове й на цьому лишити.

А потім час знову потягся дуже повільно, аж доки настала умовлена година і Юрко зібрався гуляти з Джентльменом.

Назар Шпиг чекав цього разу не в дворі. Прогулювався по вулиці, зовнішності не міняв, та все одно здивував: