Читати книгу - "Ось ваш вінець, леді"

І де тепер мав її шукати? З надією я перевірив телефонний довідник, але у ньому не було її імені. Можливо, вона зупинилася у рідних або ж у якомусь пансіоні. Джексонів у довіднику налічувалося близько тисячі — обирати можна було нескінченно.

Аж раптом я пригадав, що того дня, коли ми з Марді познайомилися, нас побачив разом Кац. Чи могло це бодай щось значити? Невже Кац тоді одразу чкурнув до Спенсера й розповів йому, що я контактував з Марді? Чи не тому вона більше там не працює? Я пригадав, як Еккі казав, що Кац — небезпечний, як гримуча змія, й почав дедалі сильніше дратуватись та непокоїтися. Чи знала Марді про таємні оборудки керівництва фірми? Невже ті люди прибрали її зі свого шляху? Не було жодної користі з того, щоб і далі сидіти на місці та ставити собі дурні запитання. Я мусив негайно все з'ясувати.

Тож я схопив свого капелюха та прожогом вибіг із квартири. Таксі швидко довезло мене до Гофман-білдінґ. Я розплатився з водієм і перевірив, котра година. Приблизно за десять перша. Я зайшов до поближньої аптеки та замовив собі випивку[30]. Парубійко за прилавком, схоже, мав кебету в голові. Випивши свій скотч, я замовив наступний.

— Я шукаю жінку, — звірився я тому хлопцеві, коли той ставив склянку на прилавок.

— Як і всі ми, хіба ні? — мовив він, розслаблено спираючись ліктями на ручки фонтанчика з содовою.

— Маєш слушність, — сказав я. — Можливо, ти зможеш мені допомогти.

Схоже, мій співрозмовник зацікавився.

— Аякже, — погодився хлопець. — Допоможу, чим зможу.

— Я шукаю одну жінку, яка працює у «Тканинах Маккензі». Оце щойно дізнався, що її звільнили, тож хочу дізнатися, куди вона поділася.

Обличчя хлопця набрало замріяного виразу.

— У тій конторі працює чимало розкішних панянок, — журливо мовив він. — Проте вони надто високо несуться. Мені годі й пробувати залицятися бодай до котроїсь із них — однаково матиму дулю.

— Вони приходять сюди пообідати? — поцікавився я.

— Авжеж. Оце саме зараз і почнеться наплив відвідувачів.

Я видобув із жилетної кишені п'ятидоларову банкноту та підсунув до цього парубка.

— Дай мені знати, коли сюди зазирне якась дівчина з тієї фірми. Якщо я зможу з нею поговорити, то, може, мені вдасться довідатися, куди зникла жінка, яку я шукаю.

Хлопець узяв п'ятірку.

— Буде зроблено, — сказав він. — Просто посидьте тут якусь хвильку.

Трохи перейшло за першу, і приміщення почало заповнюватися людьми. І майже одразу хлопець за прилавком кивнув мені головою. Висока білява кралечка саме вмощувалася за столиком, ладнаючись попоїсти. Вигляд вона мала приязним, і мені подумалося: якщо поводитимуся з нею правильно, то ми неодмінно поладнаємо.

Я дав їй час умоститися за столиком, а тоді підвівся зі свого місця та сів на стілець навпроти. Дівчина сиділа попід самою стіною, тож у цьому кутку ми були більш-менш ізольовані від решти клієнтів.

Вона кинула на мене швидкий погляд, а тоді заходилася розгортати клубний сендвіч[31]. Парубійко вийшов з-за прилавка та приніс такий самий сендвіч і для мене. Хлопчина підморгнув мені та подався далі — обслуговувати юрбу новоприбулих відвідувачів.

— Перепрошую, та мені здається, що ви можете розповісти мені дещо про міс Джексон, — обачно мовив я.

Вона рвучко обернулася в мій бік, немов невинна діва, що потрапила у безвихідь. Її очі трохи розширилися від несподіванки, і мені здалося, що зараз вона спробує мене здихатися. — Що ви сказали? — запитала вона.

— Я шукаю міс Марді Джексон, — пояснив білявці, демонструючи свої найкращі манери. — Мені сказали, що ви працюєте у «Тканинах Маккензі», тож подумав собі, що ви, либонь, зможете підказати, де можу знайти Марді.

Наляканий вираз зник з очей дівчини, й вона розвернулася на своєму стільці, аби сидіти зі мною лицем до лиця.

— То ви — її друг? — запитала вона.

Я вирішив ризикнути.

— Я — її хлопець.

— Справді? Ой, ну це ж треба! — вигукнула дівчина. — Я так і знала, я завжди здогадувалася, що Марді когось має, попри те, що вона така потайна... така вже таємнича... Я казала про це коліжанкам... Не те, щоб вони й самі про це не здогадувалися... ну, ви ж бо знаєте, як воно буває? Така дівчина, як Марді, просто повинна мати хлопця... це ж бо цілком природно, хіба ні? Вона ніколи не розповідала, що когось має... вона взагалі чимало всього тримала при собі... не подумайте лишень, що ми її не любили... любили, ще б пак. Ми всі були просто приголомшені, коли вона пішла...

Я кліпнув очима.

— Послухайте, леді, — урвав я її. — Можливо, ви зможете розповісти мені, що трапилося? Мене кілька днів не було в місті, тож я маю дізнатися про останні новини, аби якось надолужити згаяне.

— О, авжеж, — озвалася білявка. Я вже бачив, що ця дівчина готова розповісти мені геть-чисто все. Проблема з такими панянками, як оце вона, полягає в тому, що варто їм лишень почати щось розповідати — і зупинити їх вже дуже складно. Хай там як, сказав я собі, а попереду у мене ще цілий день. Тож я не надто хвилювався.

— Починайте й розкажіть мені усе, що знаєте, — сказав я, пригощаючи співрозмовницю цигаркою і запалюючи одну собі.

Очі дівчини знову зробилися великими.

— Ну, я навіть не знаю, чи повинна... але ж ви — її хлопець... а це вже інша справа, чи не так? Я хочу сказати, що... я б ніколи й нічого нікому не розповіла... себто, я ніколи не обговорюю людей позаочі... Ну, ви ж бо зрозуміли, що я маю на увазі, правда?

— Аякже, — сказав я. — Про це не хвилюйтеся.

— Отже, близько тижня тому Марді повернулася з обіду... скидалося на те, що вона навдивовижу піднесена... якась така замріяна... дівчата ще подумали, що вона була зі своїм залицяльником абощо... а тоді Лу викликав її до себе... Лу — то містер Спенсер, велике цабе у нашій фірмі... але, гадаю, це вам і без мене відомо... так-от, іде Марді до нього у