Читати книгу - "Володар Перснів. Частина перша.Братство Персня, Джон Рональд Руел Толкін"

Проте, Фродо, там діяла не одна сила. Перстень намагався повернутися до свого господаря. Зісковзнув із руки Ісільдура і зрадив його; потому, щойно випала нагода, впіймав бідолашного Деаґола, і той загинув, а далі був Ґолум — і Перстень поглинув його. Та зиску з нещасного вже не було: Ґолум став надто малим і вбогим, а доки та річ була з ним, він нізащо не покинув би свого глибокого озера. Тож коли господар Персня знову прокинувся й узявся поширювати свою темну думку з Морок-лісу навсібіч, Перстень покинув Ґолума. Тільки для того, щоби його підібрала найбільш неймовірна істота, яку тільки можна уявити, — Більбо зі Ширу!

За цим стоїть іще щось, попри всі задуми творця Персня. Найпростіше це можна пояснити приблизно так: Більбо було на роду написано знайти Перстень, і то не з волі його творця. У такому разі й тобі було на роду написано отримати його. І ця думка повинна додати тобі мужності.

— Але не додає, — озвався Фродо. — Втім, я і не певен, що розумію тебе. Звідки ти знаєш стільки всього про Перстень і про Ґолума? Ти справді знаєш усе це чи досі лише здогадуєшся?

Ґандальф поглянув на Фродо, й очі його спалахнули.

— Я багато знав і багато дізнався, — відповів він. — Одначе не збираюся звітувати про всі мої вчинки перед тобою. Історія з Елендилом, Ісільдуром і Єдиним Перснем відома всім Мудрим. Твій перстень довів, що він і є той Єдиний, — самим лише вогняним написом на ньому, навіть якщо не зважати на інші докази.

— І коли ти виявив це? — запитав, перериваючи співрозмовника, Фродо.

— Оце щойно в цій кімнаті, певна річ, — відрізав чарівник. — Але я сподівався знайти його. Я повернувся з важких мандрів і довго шукав, перш ніж здійснити це останнє випробування. Це — вирішальний доказ, і тепер усе аж надто очевидно. Про Ґолумову роль і про те, як припасувати її до білої плями в цій історії, довелося трохи помізкувати. Може, я й розпочав із припущень щодо Ґолума, та тепер я вже не гадаю. Я — знаю. Я бачив його.

— Ти бачив Ґолума? — вражено вигукнув Фродо.

— Так. Адже це єдине, що годилося зробити, якщо, звісно, вдалося би. Я вже давно силкувався — і нарешті мені поталанило.

— Що ж відбулося після того, як Більбо втік од нього? Ти знаєш?

— Не достеменно. Я розповів тобі те, що захотів мені розказати Ґолум, — утім, геть не в такій формі, як це зробив він. Ґолум — брехун, і до його слів потрібно ставитися з обережністю. Приміром, він назвав Перстень своїм «подарунком на день народження» і не зрікається цього твердження. Каже, що він дістався йому від бабусі, котра мала безліч таких гарних речей. Сміховинна історія. Я не сумніваюся, що Смеаґолова баба була матріархом, особою по-своєму значною, але твердити, що вона володіла багатьма ельфійськими перснями, — це нісенітниця, а що вона їх роздавала — це вже брехня. Проте й у брехні є зернина правди.

Убивство Деаґола переслідувало Ґолума, тож він неначе захищався, знову і знову повторюючи своєму «Безцінному» історію про подарунок і гризучи у темряві кості, доки й сам майже повірив у неї. То був його день народження. Деаґол повинен був віддати йому персня. Перстень явно знайшовся саме для того, щоби стати Ґолумовим подарунком. Він був його подарунком на день народження, і так далі, й таке інше.

Я витримував його, скільки міг, але правда була вкрай важлива, тож урешті мені довелося повестися з ним суворо. Я наслав на нього страх вогню і вирвав із нього правдиву історію: слово по слову, разом із хлипанням і бурчанням. Він був переконаний, що його неправильно зрозуміли та зловмисно ним скористалися. Проте коли, врешті-решт, він розповів мені свою історію аж до того моменту, коли завершилася гра в загадки й Більбо втік, то замовк і лише кидав якісь тьмяні натяки. Над ним панував іще якийсь страх, значно могутніший за той, що наслав я. Ґолум белькотів, що збирається повернути собі своє. Усі побачать, що він уже не терпітиме побоїв, не терпітиме, щоби його заганяли в нору, а тоді грабували. Тепер у Ґолума є гарні друзі. Гарні й дуже сильні. Вони йому допоможуть. Торбин заплатить за все. Така була його головна думка. Він ненавидів Більбо і проклинав його ім’я. Що більше, він знав, звідки той прийшов.

— Як же він про те довідався? — запитав Фродо.

— Ну, щодо імені, то Більбо «вистачило розуму» самому назвати його, а згодом уже було не складно визначити, з якого він краю — щойно Ґолум вийшов зі сховку. О, так, він таки вийшов. Жадання Персня переважило в ньому страх перед орками і навіть перед світлом. Через рік чи два він покинув гори. Розумієш, хоча його мучило бажання володіти Перснем, той перестав пожирати його, і нещасний почав потроху оживати. Ґолум почувався старим, жахливо старим, але менш боязким, аніж нещодавно, і смертельно голодним.

Світла — світла сонця та місяця — він усе ще боявся, ненавидів його та й, думаю, ненавидітиме завжди; проте в ньому прокинулася хитрість. Він збагнув, що може переховуватися від денного світла й місячних променів, а натомість швидко та безшумно просуватися ночами, видивляючись шлях тьмяними холодними очима і ловлячи малу перелякану чи необережну звірину. Нова їжа та свіже повітря додали йому сил і рішучості. Як і слід було очікувати, він знайшов свій путь до Морок-лісу.

— Це там ти добрався до нього? — запитав Фродо.

— Там я побачив його, — уточнив Ґандальф, — але на той час він уже далеко зайшов по слідах Більбо. Від Ґолума важко було щось дізнатися напевне, бо мова його була пересипана лайкою та погрозами. «Що у нього в киш-ш-шенях? — шипів він. — Воно не сказало, ні, Без-з-зцінний. Маленький шахрай. Нечесне питання. Воно перше змахлювало, еге ж. Воно порушило правила. Ми мали би його придушити, так, Без-з-зцінний. І ми це зробимо, Без-з-зцінний!»

Оце тобі зразок його мови. Гадаю, більшого ти не захочеш почути. А я мусив слухати це надокучливе пашталакання цілими днями. Та із обмовок, які вряди-годи проскакували поміж бурчань, я довідався, що ноги вправного переслідувача нарешті занесли Ґолума до Есґарота й