Читати книгу - "Монсеньйор Кіхот"

— Ви проказали молитву?

— Ну звісно.

— Ту саму, що й за генералісимуса?

— Є тільки одна молитва за померлих, хоч би хто вони були.

— Ви проказали б її і за Сталіна?

— Авжеж.

— І за Гітлера?

— Є різні ступені зла, Санчо, так само як і добра. Ми можемо пробувати розрізняти живих, але мертвих розрізнити годі. Вони всі однаково потребують наших молитов.

Розділ сьомий

Як монсеньйор Кіхот набував нових знань у Саламанці

Готель, у якому вони спинилися, стояв на вузенькій і непримітній бічній вулиці. Він здався отцеві Кіхоту тихим і гостинним. Певна річ, його знайомство з готелями було обмежене, але тут йому дещо так сподобалось, аж він поділився своїми враженнями із Санчо, коли вони лишилися вдвох у того в кімнаті на першому поверсі і отець Кіхот усівся на його ліжку. Отця Кіхота примістили на третьому поверсі. «Там вам буде спокійніше», — сказала йому господиня.

— Patrona[21] зустріла нас справді привітно, — зауважив він, — не так, як ота бідолашна стара в Мадріді. А яка тут велика обслуга для такого маленького готелю, і все гарненькі молоді жінки!

— В університетському місті, — відказав Санчо, — завжди багато приїжджих.

— І як тут скрізь охайно. Ви помітили, коли ми піднімалися сходами нагору, що біля кожної кімнати лежить стіс чистої білизни? Певно, вони міняють її щовечора після сієсти. Сподобалась мені й справжня родинна атмосфера: вся обслуга сиділа за ранньою вечерею, і patrona на чолі столу роздавала суп. Достоту наче мати з дочками.

— Вона була дуже вражена, побачивши, що сюди завітав монсеньйор.

— А ви помітили, що вона забула дати нам заповнити картки? Така була заклопотана, щоб якнайзручніше нас улаштувати. Мене це просто зворушило.

У двері постукали. Ввійшла дівчина й поставила на стіл пляшку шампанського у відерці з льодом. Вона боязко всміхнулася до отця Кіхота й швидко вийшла.

— Це ви замовили, Санчо?

— Та ні, ні. Я не любитель шампанського. Але такий тут звичай.

— Мабуть, нам слід випити потроху, аби тільки показати, що ми оцінили їхню люб’язність.

— О, вони однаково поставлять це в рахунок. Так само як і свою люб’язність.

— Не будьте циніком, Санчо. Та дівчина так мило всміхнулася до нас. За таку усмішку не беруть грошей.

— Ну гаразд, коли хочете, я відкоркую. Тільки навряд чи це шампанське зрівняється з нашим ламанчським.

І Санчо, повернувшись спиною до отця Кіхота, щоб не вистрілити в нього корком, вступив у довгу боротьбу з пляшкою. Тим часом отець Кіхот скористався з нагоди й почав досліджувати його кімнату.

— Як добре придумано, — сказав він. — Спеціальна ванночка для ніг.

— Де ви бачите ванночку для ніг?.. От казна-що — цей клятий корок не хоче вилазити…

— Я бачу, у вас на ліжку лежить книжечка Маркса. Можна, я візьму її, почитаю перед сном?

— Ну звісно. Це «Комуністичний маніфест», я ж вам його і радив. Він читається набагато легше, ніж «Капітал»… Мабуть, вони не хотіли, щоб ми пили це шампанське. Клятий корок ніяк не подається. А гроші з нас однаково злуплять.

Отець Кіхот завжди був доскіпливий до дрібниць. У сповідальні він насилу втримувався від спокуси ставити зайві і навіть недоречні запитання. От і тепер не встояв перед цікавістю і розгорнув невеличкий квадратний пакетик, що лежав на столику біля ліжка Санчо, — йому пригадалось, як у дитинстві мати часом залишала біля його ліжка записочки у крихітних конвертиках, щоб він прочитав на сон грядущий.

У кімнаті бабахнуло, корок хряснув об стіну, і струмінь шампанського линув повз келих. Санчо вилаявсь і обернувся.

— Бога ради, що це ви робите отче?!

Отець Кіхот надував якусь довгасту, схожу на сосиску, гумову штуку. Потім затис її краї пальцями.

— Як тут тримається повітря? — спитав він. — Має ж бути якась пипка? — Тоді взявся надувати далі, і гума луснула, бабахнувши не так гучно, як корок, зате з різкішим виляском. — О Боже, пробачте мені, Санчо, я не хотів зіпсувати вашу повітряну кульку. Це був подарунок для якоїсь дитини?

— Ні, отче, це був подарунок для дівчини, що принесла шампанське. Не побивайтеся. Я маю в запасі ще кілька. — І вже трохи сердито спитав: — Ви що, ніколи не бачили презерватива? А втім, мабуть, таки не бачили.

— Не розумію. Презерватив?.. Але навіщо вам такий величезний?

— Він не був би такий величезний, коли б ви його не надули.

Отець Кіхот опустився на ліжко й запитав:

— Куди ви мене привезли, Санчо?

— У дім, де я не раз бував ще студентом. Просто дивовижно, до чого живучі ці заклади. Вони набагато стійкіші за диктатури, і ніяка війна їх не бере, навіть громадянська.

— Вам не слід було привозити мене сюди. Мене, священика…

— Заспокойтеся. Вас тут ніхто не потурбує. Я все пояснив господині. Вона зрозуміла.

— Але чому, Санчо, чому?

— Я розважив, що краще нам уникнути готельних карток, принаймні сьогодні. Оті жандарми.

— То ми переховуємось у домі розпусти?

— Еге ж. Можна сказати й так.

Від ліжка долинув зовсім несподіваний звук. Звук здавленого сміху.

Санчо сказав:

— Здається, отче, я ще ніколи не чув, щоб ви сміялись. Що вас так розвеселило?

— Даруйте. Мені й справді гріх сміятися. Але я оце подумав: що б сказав наш єпископ, якби дізнався? Монсеньйор у борделі! Ну, а що тут такого? Христос же водився й з митарями, й з грішниками. А проте, мені, мабуть, усе-таки краще піти до себе нагору й замкнутись у кімнаті. А ви будьте обачні, любий Санчо, будьте обачні.

— Для того й існують ці штуки, які ви назвали повітряними кульками. Для обачності. Певне, отець Йоне сказав би, що я поєдную блуд з онанізмом.

— Будь ласка, не кажіть мені, Санчо, ніколи не кажіть мені про такі речі. Усе це суто особисте, і треба тримати його при собі, за винятком, звісно, тих випадків, коли хочеш висповідатись.

— А яку єпітимію ви б на мене наклали, отче, якби я завтра вранці прийшов до вас на сповідь?

— От дивно, правда ж, але в Тобосо мені найменше випадало мати справу з такими речами. Я думаю, люди, мабуть, просто бояться розповідати мені про щось поважне, бо щодня зустрічаються зі мною на вулиці. Ви знаєте — та ні, звідки вам знати, — я терпіти не можу помідорів. І уявімо собі таке: отець Герберт Йоне написав, що їсти помідори — смертний гріх, а до мене на сповідь приходить бабуся, що з’їла помідор. Яку єпітимію маю на неї накласти? А що я