Читати книгу - "Король у Жовтому"

що тоді я прокинувся не насправді. Здавалося, наче я лежав у ящику зі скляним накриттям. Мене кудись везли, і я бачив тьмяне світло вуличних ліхтарів. Маю сказати тобі, Тессі: ящик, в якому я лежав, був у фургоні, встеленому чимось м’яким, і мене везли кам’яною бруківкою. Через якийсь час я знудьгувався і спробував поворухнутись, але ящик виявився занадто вузьким. Мої руки були схрещені на грудях, тож я не міг підвести їх, аби вибратися з нього. Я прислухався і спробував покликати на допомогу, але у мене пропав голос. Я чув форкання коней, запряжених у фургон, і навіть важке дихання кучера. Потім до мого слуху долинув звук, з яким відчиняється вікно. Я спробував трохи повернути голову й усвідомив, що можу дивитися не тільки крізь скляну накривку ящика, але й крізь віконце того критого екіпажа. Я побачив будинки — порожні, безмовні. Ніде жодного світла, жодної людини — у всіх, окрім одного. В тому будинку на другому поверсі було відчинене вікно. Жінка, вся у білому, виглядала на вулицю. То була ти.

Тессі відвернулася від мене, спершись ліктями на стіл.

— Я розгледів твоє обличчя, — вів я далі. — Мені воно здалося дуже скорботним. Ми поїхали далі й звернули у вузький темний провулок. Коні зупинились. Я чекав і чекав, заплющивши очі від страху, але довкола панувала мертва тиша. Здавалося, наче минула ціла вічність. Раптом мені стало якось не по собі. Відчуття, що біля мене хтось є, змусило мене розплющити очі. І я побачив біле обличчя кучера катафалка, що дивилось на мене крізь скляну кришку домовини…

Раптом Тессі заплакала, і я замовк. Вона тремтіла, наче листочок на вітрі. Я збагнув, що поводився, мов той телепень, і спробував виправити становище:

— Ну годі, Тессі, — почав я її заспокоювати. — Я розповів тобі це, маючи на меті лише показати, який вплив твоя історія може мати на сни інших. Ти ж не думаєш, що я насправді лежав у труні? Чому ти тремтиш? Чи ти не розумієш, що твій сон разом із моєю безпідставною відразою до того безвинного сторожа просто сплелися докупи у моїх мізках, щойно я заснув?

Але вона затулила обличчя руками і розридалася так, наче її серце було розбито. Який же я бевзь! Намагаючись загладити свою провину, я підійшов до неї і накрив долонею її руку.

— Люба Тессі, вибач мені, — мовив я. — Я не збирався лякати тебе такими дурницями. Звісно, ти дуже чутлива дівчина, але й надто набожна католичка, щоб вірити у сни.

Вона стиснула мою руку і поклала голову мені на плече, однак усе ще тремтіла, тож я продовжував заспокоювати її.

— Ну ж бо, Тессі, розплющ очі й усміхнися!

Вона повільно розплющила очі, наші погляди зустрілись, але в її зіницях було стільки суму, що я знову почав втішати дівчину.

— Усе це просто якесь безглуздя, Тессі. Ти повинна розуміти, що ці сни не можуть завдати тобі жодного лиха.

— Не можуть… — промовила вона, але її яскраво-червоні губи тремтіли.

— Тоді в чому річ? Ти боїшся?

— Так. Але не за себе.

— А за кого? Невже за мене? — жартуючи запитав я.

— За тебе, — прошепотіла вона майже безгучно. — Я… кохаю тебе.

Спочатку я розсміявся, але потім, коли усвідомив сенс сказаних нею слів, мене охопив нервовий дрож, і я сидів, наче громом прибитий. То було найбезглуздіше становище з усіх, в які мені довелося потрапляти. Протягом тієї миті, що минула між її фразою та моєю відповіддю, я подумав про тисячі можливих реакцій на це невинне зізнання. Я міг зі сміхом пропустити його повз вуха, міг вдати, що неправильно її зрозумів, і поскаржитися на кепське самопочуття, міг просто переконати її, що вона не може мене кохати. Але моя відповідь була швидшою за мої думки, і тепер мені лишається лише думати й думати про це, коли вже запізно щось міняти, коли я припав поцілунком до її вуст.

Того вечора я, як завше, прогулювався парком Вашинґтона, обмірковуючи події дня. Я відчував, що потрапив у безвихідь. Шляху назад не було, тож мені довелося подивитися майбутньому просто в очі. Я не був ані доброю, ані порядною людиною, проте не збирався обманювати ні себе, ні Тессі. Єдине кохання всього мого життя було поховане у пронизаних сонячними променями лісах Бретані. Чи назавжди? Надія кричала: «Ні!» Протягом трьох років я дослуховувався до цього голосу надії, протягом трьох років я сподівався почути знайомі кроки біля свого порога. Невже Сильвія забула мене? «Ні!» — кричала надія.

Я вже казав, що не був доброю людиною. Це правда, але не був я і негідником з якоїсь поганенької опери. Я провадив безтурботне нерозсудливе життя, радо пристаючи на все, що обіцяло задоволення, нерідко шкодуючи про це потім. Лише в одному я був серйозним, окрім малювання, і це щось лежало, сховане, якщо не загублене, у бретонських лісах.

Було запізно шкодувати про те, що сталося вдень. Чи то був вияв жалю, чи несподіваний спалах ніжності, викликаний бажанням погамувати її тривогу, чи то була інстинктивна потреба заспокоїти жінку — наразі мені було байдуже. Єдине, що я чітко розумів, то це те, що не хочу вразити її безвинне серце. Вогонь, сила і глибина любовної пристрасті, про яку я навіть не підозрював при всьому своєму життєвому досвіді, не залишали мені іншого вибору, окрім як відповісти дівчині взаємністю чи зректися її. Можливо, річ у тому, що я завжди боявся завдати болю іншим, чи в тому, що десь глибоко в мені сидить похмурий пуританин[54], — не знаю. Але я почувався відповідальним за той мимовільний поцілунок. Я навіть не встиг нічого до пуття усвідомити, не те щоб спромогтися на тверду відмову, як брама її серця відчинилася і повінь почуттів затопила все довкола. Хтось, хто звично виконує свій обов’язок і знаходить сумне задоволення у нещасті, яке він приносить собі та іншим, зміг би це витримати. Я не зміг. Я не посмів. Після того, як буря пристрасті трохи вляглася, я сказав їй, що ліпше б вона покохала Еда Бьорка і носила золоту обручку, але вона й слухати нічого не хотіла. Я заспокоював себе думками про те, що якщо вже вона вирішила покохати когось, з ким не зможе одружитися, то краще цим кимось буду я. Врешті-решт, я ставитимуся до неї з турботою і приязню, а якщо вона втомиться від своєї палкої закоханості, то зможе піти від мене, не зазнавши жодної шкоди. Хоча я й вирішив