Читати книгу - "Містер Мерседес"

Він повільно заходить на парковку, де, окрім його власного, залишилися хіба що автомобілі працівників ресторану. Він дістає ключі й підкидає їх на долоні. Несхоже на ключ місіс Т. Ключ від його «Тойоти» висить на колечку. І, о так, при ньому мається і брелок – пластиковий прямокутник із вставленою в нього фотографією його дочки. Усміхнена Еллі, в уніформі гравчині команди Міської середньої школи з лакросу[95].

У питанні щодо ключа від «мерседеса» місіс Трелоні ніколи не відступалася від свого. Упродовж усіх співбесід вона продовжувала наполягати, що мала тільки один ключ. Навіть після того як Піт Гантлі показав їй накладну з написом ПЕРВИННІ КЛЮЧІ (2) у списку того, що йшло разом з автомобілем, володаркою якого вона стала у 2004 році, вона продовжувала наполягати на тому самому. Вона казала, що в накладній помилка. Ходжес пам’ятає залізну впевненість у її голосі.

Піт сказав би, що вона зізналася лише в самому кінці. Прощальної записки не знадобилося; самогубство є зізнанням по самій своїй природі. Стіна її заперечень врешті-решт розсипалася. Як у того парубка, який збив когось на дорозі та втік, спадає тягар з душі: «Так, гаразд, там була дитина, а не собака. Там була дитина, а я в той момент глянув на свій мобільний, щоб подивитися, чий дзвінок пропустив, і я її вбив».

Ходжес пам’ятає, як їхні наступні співбесіди з місіс Т. створювали химерний ефект підсилювання. Що більше вона заперечувала, то дужче їм не подобалася. Не тільки Ходжесу й Гантлі, а й усьому підрозділу. І що дужче вона їм не подобалася, то ще впертіше вона заперечувала. Тому що знала, що вони відчувають до неї. О так, вона була егоцентричною, проте не дур…

Ходжес зупиняється, одною рукою тримаючись за дверну ручку своєї машини, а іншою прикриваючи собі очі від сонця. Він вдивляється в затінок під віадуком, що є подовженням платної автомагістралі. Уже глибоко після полудня, і насельники Лоутавна почали повставати зі своїх усипалень. У тому затінку таких четверо. Троє великих підтумків і один малий підтумок. Схоже, що великі підтумки перештовхуються з малим підтумком. На малому підтумку рюкзак і, поки Ходжес дивиться, один із великих підтумків зриває його в того зі спини. Це викликає вибух суто тролячого реготу.

Ходжес прогулянковим кроком вирушає до того мосту. Він ні про що не думає і не поспішає. Він засовує руки в кишені свого спортивного крою піджака. По автостраді з гудінням проносяться легковики і ваговози, відкидаючи вниз, на вулицю, свої обриси серіями тінявих віконниць. Він чує, як один із тролів питається у малого хлопця, скільки в того грошей.

– Ніскільки в мене нема, – каже малюк. – ’блиште мене в спокої.

– Вивертай кишені, а ми подивимось, – каже Троль 2.

Натомість малий намагається втекти. Троль 3 ззаду обхоплює руками малюка за вутлі груди. Троль 1 мацає і стискає кишені малого.

– Гай, гай, я чую згорнуті грошенята, – каже він і обличчя малюка кривиться, він силується не заплакати.

– Мій брат дізнається, хто ви такі, і порве вам кулями срааки, – каже він.

– Ой, як жаско, – каже Троль 1. – Я вже мало не напудив собі…

Та тут він бачить Ходжеса, той звільна вступає до них у притінок, несучи поперед себе своє черево. Руки глибоко засунуті в кишені його старого, безформного піджака з твіду «гусячі лапки», того, що з латками на ліктях, того, від якого він не в силах відмовитись, хоча й розуміє, що той уже зношений геть на лайно.

– Шотобітре’а? – запитує Троль 3. Він усе ще обнімає малого ззаду.

Ходжес гадає, чи не видати щось тягуче в манері Джона Вейна, але вирішує, що не варто. Єдиний Вейн, якого знають ці поганці, це Ліл Вейн[96].

– Мені треба, щоб ви облишили в спокої цього малого, – каже він. – Забирайтесь звідси. Зараз же.

Троль 1 відпускає кишені малого підтумка. Він у кофті з каптуром і обов’язковому кашкеті «Янкі»[97]. Схиливши голову набік, він впирає долоні собі в худі стегна, вигляд у нього веселий.

– Від’їбися, жирний.

Ходжес не гає часу. Їх тут, врешті-решт, аж троє. Він дістає з правої кишені піджака Веселого Ляпанця, отримуючи задоволення від його ваги. Ляпанець – це шкарпетка з узором ромбиком. Стопа її заповнена підшипниковими кульками. На щиколотці в неї надійний вузол, щоб сталеві кульки трималися купи. Він змахує шкарпеткою по різкій, горизонтальній дузі, б’ючи збоку в шию Тролю 1 так, щоб не поцілити в адамове яблуко; вдар хлопця туди – і майже напевне його уб’єш, а тоді тобі світить тяганина з бюрократією.

Звучить металеве «чвак». Троль 1 перехняблюється набік, його веселий вигляд змінюється болісним здивуванням. Він робить спотикливий крок із бровки і падає на дорогу. Там він перекидається на спину, хапаючись руками за горло, давиться повітрям, з очима, впертими в дно віадука.

Уперед вирушає Троль 3:

– Йобаний… – починає він, і тоді Ходжес піднімає ногу (шпильки й голки пішли геть, слава Богові) і миттю б’є його в пах. Він чує, як рипнули штани в нього на заду, і думає: «Ох ти ж старий пердун». Троль 3 виє від болю. Тут, з легковиками і ваговозами, що проносяться над головою, цей звук дивно плаский. Троля переламує навпіл.

Ліву руку Ходжес так і не витягав. Він випрямляє на ній вказівний палець, щоб той випирався з кишені, наставляючи його на Троля 2.

– Агов, сракорилий, нема сенсу чекати на більшого брата цього малого. Я сам порву тобі кулею сраку. Мене бісить, коли троє на одного.

– Ні, чоловіче, ні! – Троль 2 високий, добре збудований, років, либонь, п’ятнадцяти, але переляк його змалює заледве до дванадцятирічного. – Прошу, дядьку, ми пр’сто гралися!

– Тоді тікай, ігрунчику, – каже Ходжес. – Мерщій.

Троль 2 біжить.

Тим часом Троль 1 підвівся на коліна:

– Ти пошкодуєш про це, жирний му…

Ходжес робить крок у його бік, піднімаючи Ляпанця. Троль 1 це бачить, видає дівчачий скрик і прикриває собі шию.

– Тобі краще теж утікати, – каже Ходжес, – бо інакше цей жирний дядько збирається обробити тобі пику. Коли твоя матуся прибуде до пункту невідкладної допомоги, вона пройде повз тебе, не впізнавши.

Цієї миті, з адреналіновим напором і тиском, мабуть, понад двісті, він дійсно на таке абсолютно готовий.

Троль 1 підводиться на рівні. Ходжес робить фальшивий випад у його