Читати книгу - "Необхідні речі"

– Я не знаю, – відповів Г’ю. Він ніколи над цим не замислювався. – Це справді трохи по-дурному.

– Гірше, – відрізав Ґонт. Його голос переріс у буркотливі, дещо нерівні модуляції, ніби в людини, що або дуже змучена, або дуже зла. Він і був змученим – минув довгий виснажливий день. Уже багато вдалося досягнути, але робота заледве почалася. – Це набагато гірше. Це просто злочинна дурість! Знаєш що, Г’ю? Світ сповнений убогих людей, які не розуміють, що продається все, просто все… якщо вони готові за це заплатити. Вони лише на словах із цим погоджуються, більше нічого, і пишаються своїм здоровим цинізмом. Ну що ж, таке лицемірство – це глупство! Цілковите… глупство!

– Глупство, – механічно погодився Г’ю.

– Те, чого люди жадають насправді, Г’ю, не отримати через гаманець. Навіть найтовстіший гаман у цьому місті не вартий поту з-під пахв трударя. Цілковите глупство! А душі! Якби мені, Г’ю, платили десять центів за кожен раз, як я чув, що хтось охоче продасть душу за те й те, я б собі вже Емпайр-Стейт-білдинг купив! – Він схилився ближче, і тепер його губи потягнулися назад від нерівних зубів у широченній нездоровій посмішці. – От скажи мені, Г’ю: заради всіх гадів повзучих під землею, що б я робив з твоєю душею?

– Мабуть, нічого. – Голос долинав звідкілясь іздалеку. Ніби з дна глибокої темної печери. – Не думаю, що вона зараз у гарній формі.

Містер Ґонт раптом розслабився й випрямився.

– Досить цієї брехні й напівправди. Г’ю, ви знаєте жінку на ім’я Нетті Кобб?

– Психовану Нетті? Та всі в місті знають Психовану Нетті. Вона свого чоловіка замочила.

– Як подейкують. Тож послухай мене, Г’ю. Слухай уважно. Тоді зможеш узяти свій лисячий хвіст і піти додому.

Г’ю Пріст слухав уважно.

Надворі лив дощ і почав завивати вітер.

– Браяне! – різко гаркнула міс Реткліфф. – Ну й ну, Браяне Раску! Я б нізащо не повірила, що ти на таке здатен! Ану сюди! Марш!

Він сидів за задньою партою класної кімнати в підвалі, де проводилися заняття з логопедії, і був зробив щось неправильне – щось жахливо неправильне, судячи з голосу міс Реткліфф, – але не знав що, доки не підвівся. Тоді зрозумів, що він голий. Його охопила страшна хвиля сорому, але разом з тим він відчув і захоплення. Опустивши очі на свій пеніс і побачивши, як той твердне, Браян одночасно стривожився й збудився.

– Сюди, я сказала!

Він повільно рушив до передньої частини кімнати, поки інші – Саллі Маєрз, Донні Френкель, Ноні Мартін і бідний безклепкий Слопі Додд – свердлили його очима.

Міс Реткліфф стояла перед партою, тримаючи долоні на стегнах, очі в неї палали, а пишна хмара темно-каштанового волосся ширяла в неї навколо голови.

– Ти нечемний хлопчисько, Браяне, дуже нечемний.

Він отупіло кивнув головою, але СВОЮ голівку піднімав пеніс, тож, здавалося, принаймні одна частина його тіла зовсім не проти бути нечемною. Вона, навпаки, насолоджувалася непослухом.

Міс Реткліфф поклала йому в долоню шматочок крейди. Він відчув дрібний електричний розряд, коли їхні долоні торкнулися.

– А тепер, – строго сказала вона, – п’ятсот разів напиши на дошці: «Я ЗАКІНЧУ ОПЛАТУ ЗА СВОЮ КАРТКУ СЕНДІ КОУФЕКСА».

– Так, міс Реткліфф.

Він почав писати, стоячи навшпиньках, щоб дотягнутися до верхівки дошки, відчуваючи доторк теплого повітря до голих сідниць. Він дописав «ЗАКІНЧУ ОПЛАТУ», коли відчув, як гладенька м’яка долоня міс Реткліфф обхопила його твердий пеніс і почала легенько його посмикувати. На мить здалося, що він знепритомніє, так то було приємно.

– Пиши-пиши, – суворо промовила вона з-за спини, – і я продовжуватиму.

– М-міс Ре-ре-реткліфф, а що мої ско-скоромовки? – запитав Слопі Додд.

– Заткнися, або я по стоянці тебе розкатаю, Слопі, – прошипіла міс Реткліфф. – Лиш пискнути, як свиня, встигнеш.

Розмовляючи, вона не припиняла смикати Браянів інструмент. Він уже стогнав. Знав, що це неправильно, але як же приємно. Це був чистий непідробний кайф. Саме те, чого він потребував. Саме те.

А тоді Браян обернувся і побачив, що за спиною стоїть не міс Реткліфф, а Вілма Джерзик, з великим блідим обличчям і глибокими карими очима, наче двома родзинками, загнаними глибоко в груду тіста.

– Він забере її, якщо не заплатиш, – промовила Вілма. – І це ще не все, малий. Він…

Браян Раск прокинувся, так різко смикнувшись, що ледь не звалився з ліжка на підлогу. Тіло рясніло потом, серце стукотіло, ніби відбійний молоток, пеніс стирчав твердою гілочкою в штанах піжами.

Він сів, увесь тремтячи. Першим імпульсом було розкрити рота й закричати, покликати маму, як він робив, ще коли був маленьким і його сновидіння захоплював кошмар. А тоді Браян усвідомив, що більше не маленький, йому одинадцять… і взагалі, це не зовсім той сон, про який розповідаєш матері, правда?

Він ліг, вирячивши очі в темряву, перевів погляд на цифровий годинник на столику біля ліжка й побачив, що зараз чотири хвилини після півночі. Чулися звуки дощу, досить сильного, який лупив по вікні спальні з ударами пронизливого вітру. Звучало майже як град.

«Моя картка. Моя картка з Сенді Коуфексом зникла».

Не зникла. Він знав, що не зникла, але також знав, що не зможе заснути, доки не перевірить, що вона на місці, у швидкозшивачі, де він тримав дедалі більшу колекцію карток «Топпс» із 1956 року. Він перевірив учора, перед тим як іти в школу, потім ще раз, коли повернувся додому, а минулого вечора після вечері припинив кидати м’яч на задньому подвір’ї зі Стенлі Досоном, щоб перевірити ще раз. Сказав Стенлі, що йому треба в туалет. Зиркнув на неї ще один останній раз перед тим, як залізти в ліжко й вимкнути світло. Браян усвідомлював, що картка стала для нього якоюсь одержимістю, але це усвідомлення його не зупиняло.

Браян виліз із ліжка, не помічаючи, як прохолодне повітря залишає на розігрітому тілі гусячу шкіру й змушує пеніс поникнути. Він тихенько прокрався через кімнату до комода. Залишив обриси власного тіла, виведені потом, позаду на простирадлі, що вкривало матрац. Зверху на комоді лежала велика книжка, купаючись у потоці білого світла з вуличного ліхтаря зовні.

Він узяв її, розкрив і почав похапцем гортати аркуші прозорого пластику з кишеньками для карток. Минув Мела Парнелла, Вайті Форда й Воррена Спана – скарби, якими він раніше неймовірно пишався, – ледве кинувши на них оком. На мить горло здушила паніка, коли Браян дійшов до кінцевих аркушів, які були ще порожні, й так і не побачив Сенді Коуфекса. А тоді усвідомив, що, поспішаючи, прогорнув одночасно кілька сторінок. Повернувся назад, і так – ось воно, те вузьке обличчя, слабка усмішка, зосереджені очі, що дивляться з-під козирка бейсболки.

«Моєму доброму приятелеві Браяну,