Читати книгу - "Відьмак. Вежа Ластівки"

– На бліденькому світанку, – продовжувала рибачка, обводячи очима обличчя слухачів, – вийшов баркас наш у море, на зунд між Ан Скелліг і Шпікерогом, на устричне поле, де ми зазвичай ставимо лососеві сітки. Великий був поспіх, бо на шторм заходило, небо із заходу дуже темнішало. Треба було щонайшвидше визбирати лосося з сітки, бо інакше – самі знаєте, як по штормі нарешті вдасться знову в море вийти, у сітках тільки б голови згнилі зостаються, пообгризані, увесь улов пропадає надарма.

Слухачі, у більшості своїй мешканці Бремерворду й Цідарісу, які у більшості своїй жили з моря й екзистенційно від нього залежали, покивали й побурчали з зрозумінням. Трісс лососів зазвичай бачила у вигляді рожевих медальйонів, але також покивала й побурчала, бо не хотіла вирізнятися. Була вона тут інкогніто, з таємною місією.

– Припливли ми… – Рибачка відставила кухоль, даючи знати, що хтось зі слухачів може поставити ще один. – Припливли й вибираємо сітки, аж тут зараз Гудрун, дочка Стурлі, як заверещить на повний голос! І пальцем за штирборт[23] показує! Дивимося, аж тут летить щось повітрям, а не птах! Мені ажно серце на мить встало, бо я зразу подумала, що то віверна чи малий грифон, прилітають часом такі на Шпікерог, правда переважно взимку, особливо при західному вітрі. А те чорне щось тим часом: хлюп у воду! І з хвилею: ширх! Просто у наші сітки. Заплуталося у сітку й борюкається там, наче тюлень, тоді купою ми, скільки було нас, а було восьмеро баб, за сітку й давай оте на палубу! І тут ми аж роти пороззявляли! Бо то жіночка виявилася! У сукні чорній, і сама чорнява, наче та ворона. Сіткою обмотана, між двома лососями, з яких один, щоб я так здорова була, мав сорок два з половиною фунти!

Рибачка зі Скелліге здмухнула піну з кухля і ковтнула з нього. Жоден зі слухачів не коментував і не виражав недовіри, хоча факту виловлення лосося такої вражаючої ваги і найстарші люди не пам’ятали.

– Чорноволоса у сітці, – продовжувала остров’янка, – кашляє, водою морською плює і шарпається, а Гудрун, нервова, бо при надії вона, верещить: «Кельпі! Кельпі! Хавфруе!» Але ж кожен дурень знає, що то не кельпі, бо кельпі давно б уже сітку подерла й де б та потвора себе на баркас витягнути дала! І не хавфруе, бо хвоста риб’ячого не має, а морська панна завжди риб’ячий хвіст має! До того ж вона у море з неба впала, а чи бачив хто, щоб кельпі та хавфруе по небу літали? Але Скаді, дочка Уни, та завжди гарячкує, і теж у крик: «Кельпі!», та як схопиться за гаф! І з гафом до сітки! А з сітки як блисне синім, а Скаді як заскавчить! Гаф вліво, вона вправо, хай я здохну, якщо брешу, три оберта мигнула та трах-та-тах сракою об палубу! Ха, стало ясно, що така чародійка у сітці гірша, ніж медуза, скорпена чи електричний вугор! А до того ж репетувати відьма почала та курвити так, що аж жах! А з сітки аж сичить, смердить та пара йде, таке вона там усередині чародійство вариводить! Бачимо, що непереливки стає…

Остров’янка допила кухоль і, не барячись, сягнула по наступний.

– Непереливки те, – відригнула голосно, витерла ніс і губи, – магічку в сітку ловити! Відчуваємо, що від тієї магії, щоби я так здорова була, аж баркас починає колихатися. Не було чого зволікати! Брітта, донька Карен, притиснула сітку багром, а я схопила весло і геп! Геп! Геп!!!

Пиво широко бризнуло й розлилося по столу, кілька перекинутих кухлів упало на підлогу. Слухачі витирали щоки й брови, але жоден не зронив ані слова скарги чи нагани. Оповістка то оповістка. Має свої закони.

– Зрозуміла відьма, із ким має справу. – Рибачка відпила чималий ковток і озирнулася з викликом. – Що із бабами зі Скелліге не можна балаболити! Сказала, що піддається нам з доброї волі, й обіцяла заклять і уроків не кидати. І ім’я своє назвала: Йеннефер з Венґерберга.

Слухачі завмерли. Від подій на острові Танедд минуло ледве два місяці, пам’ятали вони імена підкуплених Нільфгардом зрадників. Ім’я славної Йеннефер – також.

– Завезли ми її, – продовжувала остров’янка, – на Ард Скелліг, до Каер Трольде, до ярла Краха ан Крайта. Більше я її вже не бачила. Ярл у поході був, говорили, що, коли повернувся, спершу прийняв магічку суворо, а пізніше ставився ласкаво й ґречно. Гммм… А я тільки чекала, який то мені чаклунка сюрприз приготує за то, що я її веслом натовкла. Думала я, що мене перед ярлом ославить. Але ні. Слова вона не зронила, не поскаржилася, я про те знаю. Чесна баба. Пізніше, як вона забила себе, мені її навіть шкода було…

– Йеннефер мертва? – крикнула Трісс, із переляку забувши про своє інкогніто й таємність місії. – Йеннефер з Венґерберга мертва?

– Ага, мертва. – Рибачка допила пиво. – Мертва, як ота макрель. Забила себе власними чарами, фокусами магічними вошкаючись. Зовсім недавно те сталося, в останній день серпня, перед самим новим місяцем. Але то вже цілком інша історія…

* * *

– Любистку! Не спи у сідлі!

– Я не сплю. Я творчо мислю!

* * *

Тож їхали ми, милий читачу, лісами Заріччя, прямуючи на схід, до Каед Ду, шукаючи друїдів, які мали нам допомогти знайти Цірі. Як воно з тим було, я вже розповів. Утім, спершу, згідно із історичною правдою, запишу дещо про нашу дружину – про окремих її членів. Вампір Регіс мав понад чотириста років. Якщо не брехав, означало це, що був найстаршим серед нас. Вочевидь, могла це бути звичайна побрехенька, хто б таке зміг перевірити? Втім, я волів думати, що вампір наш був правдомовним, бо ж декларував він також, що повністю і беззаперечно відкинув ссання з людей крові, – і дякуючи тій декларації якось спокійніше засинали ми на нічних біваках. Зауважив я, що спочатку Мільва й Кагір звикли після пробудження з ляком і квапливістю обмацувати шиї – але скоро перестали те робити. Вампір Регіс був – чи здавався – вампіром абсолютно гоноровим. Якщо говорив, що ссати не стане, то й не ссав. Утім, мав він вади, причому ті, що не випливали з його вампірської природи. Регіс був інтелектуалом – і любив те демонструвати. Мав нервуючу звичку виголошувати твердження й істини тоном і з міною пророка, на що ми швидко перестали реагувати, бо проголошені твердження були або реальними істинами, або як істини звучали,