Читати книгу - "300 миль на схід, Богдан Вікторович Коломійчук"

У телеграмі, яку я отримав напередодні, Бейла просила не зустрічати її з потяга, а навідати вдома. О дев’ятій вечора. 

Їй належала гарненька вілла поруч зі Стрийським парком. Дісталась, як я пригадую, у спадок від когось із близьких родичів. Хвилястими брукованими алеями туди приємно було дійти пішки, особливо після спекотного дня, який довелося провести в душному кабінеті. Я зняв маринарку і, несучи її в руках, неквапно крокував, розбавляючи густе вечірнє повітря димом сигари. 

Я вирішив, що підберу слова для нашої розмови саме під час цієї прогулянки, але натомість розмірковував, чи панове з винної крамниці «Ганс Віксель і син» встигли до цього часу надіслати Бейлі пляшку доброго к’янті з листівкою від мене. Адже замовлення я зробив годину тому. 

— Встигнемо, пане шановний! — ​запевняв мене по телефону гендляр. — ​То ж не до Америки, нє?.. І листівку маємо… Ая… Фотографічну. З написом «Herzlich willkommen!»[89]. Мій колєга, що має добру руку, допише там ваше ім’я… Все буде цимес[90]! Перша кляса! 

Коли до вілли залишалося заледве сто кроків, я пішов іще повільніше. Щоразу мав тут відчуття, ніби наближаюся до якого-небудь невеличкого індійського храму. І відчуття це посилювалось, щойно я переступав поріг. 

Світло всередині було м’яке, інтер’єр по-східному вишуканий, але не перевантажений ані псевдояпонськими ширмами й картинами, ані китайським посудом, як це я бачив у деяких помешканнях львівської аристократичної верхівки. Зручні меблі, скромні шпалери, легкі штори на високих вікнах, багато вільного простору. Над каміном зазвичай запалені ароматичні палички. Єдине, що вибивалося із загальної гармонії, — ​це фортепіано в кутку вітальні: коштовний «Плеєль»[91] з клавішами зі слонової кістки. Бейла обожнювала музику й часто музикувала сама. 

Знав я також, що в її спальні стояв невеликий патефон. Платівки до нього вона замовляла щомісяця з Берліна, де, як вона стверджувала, відмінно записували звук. Зайве говорити, що я знав усіх її улюблених композиторів і виконавців. 

Служниця принесла мені гербату[92] й попросила зачекати у вітальні. Отже, в мене було ще трохи додаткового часу на роздуми. Думки однак не трималися купи, тому зайве й говорити, що, коли Бейла покликала врешті мене до себе нагору, я почувався студентом, який ішов на іспит, не вивчивши предмета. 

Спальня її дихала спокоєм. Вікна були закриті темними оксамитовими шторами з довгими ламбрекенами. Біля акуратного дамського столика з високим дзеркалом у срібній арочній оправі стояв торшер, який розливав м’які хвилі світла крізь текстильний абажур. Біля патефона, на акуратному секретері, лежала таця з відкоркованим к’янті й тарілкою із сиром та сушеними фруктами. 

Господиня цього царства затишку, одягнена в легку шовкову туніку з позолоченим паском довкола стану, посміхнулась і ступила назустріч. Простягнула обидві руки для привітання. Я взяв їх у свої, притулив спершу до губ, а потім до грудей. 

— Як же довго тебе не було, — ​сказав їй, миттєво забуваючи про всі свої роздуми й душевні муки. 

— Думала, ти не помітиш, — ​відповіла Бейла. — ​У тебе завжди безліч справ, тож було чим зайнятись. 

Я прикусив губу. Украй недоречно раптом виник спогад про Емму, через яку я мав усі шанси отримати великі неприємності з Генштабом у першу ж добу роботи на Evidenzbüro. І з якою провів вогненну, наче її волосся, ніч. 

— Дякую за вино, — ​порушила мовчанку Бейла. — ​І за листівку, хоча вона дещо кумедна. 

— Чому? — ​перепитав я. 

— Сам подивись. 

Жінка підійшла до свого столика, взяла звідти моє послання, точніше те, що було відправлене від мого імені, і простягнула мені. На картинці виявилась пишногруда молодиця з глибоким декольте. Вона широко усміхалась, позуючи фотографу десь на площі Ринок. Над нею вигнувся напис «Herzlich willkommen!», а на рівні живота каліграфічними літерами було виведено: «Адам В.». 

— Оце ж у вас бюст, комісаре Вістовичу! — ​засміялася Бейла. 

Я і сам не втримався від сміху. Гендляр із «Віксель і син» обрав, без сумніву, найкращу листівку. Як на його смак. 

Ми випили трохи вина, а потім Бейла увімкнула патефон. 

— Маю дещо нове, — ​промовила вона, беручи до рук платівку. — ​Фортепіанні п’єси такого собі Моріса Равеля. Він ще молодий, але вже доволі знаний… Ось, приміром, його «Menuet antique»[93]. Послухай! Далі буде «Гра води», а потім… 

Під перші акорди, які наповнили кімнату, я підійшов до неї і легенько обійняв. Потім, щойно руки впізнали знайомі лінії, неквапними рухами зняв її тонку туніку. 

— Як же довго ти сьогодні зволікав, — прошепотіла вона, обвиваючи руками мою шию. 

Я подумав, що от‑от мушу зруйнувати цю гармонію між нами. Що от‑от доведеться приховано або відверто розпитувати Бейлу про тих бісових соціалістів. «Приховано не вийде, — ​майнула в мене думка, — ​ця жінка надто розумна, щоб не здогадатись. Доведеться відкривати карти…» 

Чомусь знову пригадалася Емма, і я вже ненавидів себе за спогади про неї. Рудоволоса бестія розпекла мене, мов залізо. А Бейла занурює у спокійне лагідне озеро. 

Лише вранці, коли ми спустились у вітальню, і служниця подала нам сніданок, я почав неприємну розмову: 

— Як тобі Трускавець? — ​кращого питання підшукати не зумів. 

— Нічого нового, — ​відмахнулась вона. — ​Прогулянки, роздуми, читання… 

— Де ти зупинялась? 

— Там, де завжди. 

— У «Клюберзі»[94]? 

— Так. 

Я відставив горнятко з кавою і спробував спіймати її погляд. 

— Я перевіряв — ​минулого тижня тебе не було серед постояльців. 

Нависла пауза. Бейла зітхнула. 

— Адаме, колись я тебе попереджала, що не варто за мною шпигувати, — ​сказала вона крижаним голосом. 

Авжеж, я пам’ятаю. Бейла завжди була для мене загадкою, і кілька років тому я навіть розпорядився, аби за нею простежило двоє філерів. Утім, чи варто було дивуватися, що та швидко їх помітила? «Що вважатиму за потрібне — ​розповім тобі сама. Інакше нашим стосункам кінець», — ​сказала тоді вона таким самим тоном, як зараз. 

Я погодився. Погодився з тим, що майже нічого не знатиму про її минуле і, зрештою, навіть про теперішнє. І що бути з нею для мене важливіше, ніж удовольнити цікавість. 

Тепер я ризикував знову. 

— Розкажи мені про Едмунда Лібанського, — ​мій голос прозвучав якось приречено. 

Як же не хотілося цієї розмови! 

Бейла звела погляд кудись угору. Глибоко вдихнула. Здавалось, жінка починала розуміти в чому річ. 

— Він вчений, винахідник і мислитель, — ​промовила вона. — ​Людина, що йде попереду свого часу. Утім, скидається на те, що ти знаєш значно більше… 

«Так, знаю, що, до всього, він ще й сраний соціаліст, — ​подумав я. — ​І, найпевніше, державний зрадник…» 

— Про що йдеться на ваших зібраннях? Маю на увазі на лекціях для «вузького кола»?.. 

Бейла гірко всміхнулася. 

— Он що, виявляється, цікавить поліцію… 

— Не