Читати книгу - "Загублена земля. Темна вежа III"

Він тільки головою похитав.

– Ти краще впораєшся. Та ти й сама це знаєш.

Знову щось буркнувши, вона відрегулювала кобуру так, щоб руків’я револьвера було в неї під правою рукою.

– Я вас, хлопці, затримую, і я це добре знаю… та якщо раптом станеться так, що ми доберемося до якогось старого доброго асфальтового покриття, то я вас обох обставлю – кров з носа обставлю.

– Навіть не сумніваюся, – сказав Роланд… і раптом рвучко підняв голову. В лісі настала тиша.

– Братик-ведмедик нарешті здався, – сказала Сюзанна. – Слава Богу.

– А я думав, у нього ще лишалося зо сім хвилин, – мовив Едді.

Роланд відрегулював ремені ранця.

– Мабуть, його годинник за останні п’ять-шість сотень років почав трохи відставати.

– Ти справді гадаєш, що він був аж такий древній, Роланде?

Роланд кивнув.

– Щонайменше. А тепер йому кінець… останньому з Дванадцяти Вартових, наскільки нам це відомо.

– Ага, а тепер спитай мене, чи мені це не до дупи, – сказав Едді, розсмішивши Сюзанну.

– Тобі зручно? – запитав у неї Роланд.

– Ні. Мені вже болить дупа. Але нічого. Просто постарайся не скинути мене на землю.

Роланд кивнув і почав спускатися схилом додолу. Едді не відставав, штовхаючи перед собою візок і намагаючись не надто сильно вдаряти його об камені, що тут і там вигулькували з землі, наче великі білі кісточки пальців. Зараз, коли ведмідь врешті-решт стулив пельку, ліс видався Едді набагато тихішим – тепер він почувався мало не персонажем одного з тих наївних старих фільмів про джунглі, людожерів і здоровенних мавп.

Знайти ведмежий слід було легко, проте йти цим слідом виявилося непросто. Миль за п’ять від галявини вони потрапили в низинну грузьку місцевість, що лише трохи відрізнялася від болота. Коли земля нарешті пішла вгору й стала трохи твердішою, Роландові витерті джинси вже просякли водою до колін, і дихав він важко, з довгим присвистом. І все ж він був трохи в кращій формі, ніж Едді, якому боротьба з Сюзанниним візком у рідкому болоті й стоячій воді видалася надто нерівною.

– Час відпочити й перекусити, – сказав Роланд.

– О, дайте їсти! – відсапуючись, видихнув Едді. Він допоміг Сюзанні вибратися з ранця і посадив її на стовбур поваленого дерева, вздовж якого бігли довгі навскісні подряпини, залишені кігтями. А потім сам сів, а точніше – впав коло неї.

– Ти забрьохав мій візок, білявий, – сказала Сюзанна. – Тепер увесь цей бруд залишиться у мене на попі.

Він іронічно підвів брову.

– От буде далі мийка для машин, то я особисто його помию. Та я навіть натру всю цю машинерію воском, щоб блищала. Домовились?

Вона всміхнулася.

– Тоді по руках, любчику.

Довкола пояса в Едді був обв’язаний один із Роландових бурдюків. Едді постукав по ньому пальцем.

– Можна?

– Так, – сказав Роланд. – Але небагато. Щоб лишилося нам усім до наступного джерела. Так нікому не доведеться себе обмежувати.

– Роланд, скаут-орел з країни Оз, – хихотнув Едді, знімаючи бурдюк.

– Що таке Оз?

– Вигадана країна з фільму, – відповіла Сюзанна.

– Ні, все не так просто. Колись мій брат Генрі читав мені книжки. Я розповім тобі якось увечері, Роланде.

– Чудово, – поважно відповів стрілець. – Мені страшенно хочеться дізнатися про твій світ більше.

– Але Оз – це не наш світ. Сюзанна сказала правильно, це несправжнє, вигадане місце…

Роланд роздав їм шматки м’яса, загорнуті в якісь широкі листки.

– Найкращий спосіб вивчити нове місце – це дізнатися, про що воно мріє. Я залюбки послухаю про цей Оз.

– Гаразд, тоді й з тобою домовились. Сьюз розповість про Дороті, Тото й Залізного Лісоруба, а я – решту. – Він увігнав зуби в свій шмат м’яса і схвально підкотив очі. М’ясо набралося пахощів листя, в яке було загорнуте, і тепер смакувало неймовірно. Едді проковтнув свою порцію, відчуваючи, що в шлунку весь час працьовито бурчить. Тепер, трохи віддихавшись, він почувався добре, ба навіть чудово. Тіло почало обростати рівномірною оболонкою м’язів, і кожна його частина зараз перебувала в злагоді з рештою частин.

«Не переживай, – подумав він. – До вечора все знов почне нити. Гадаю, він рватиметься вперед і прискорюватиме ходу, аж доки я не впаду мертвий».

Сюзанна їла охайніше, запиваючи кожен другий-третій шматок ковточком води, повертаючи м’ясо в руках, відкусуючи з зовнішнього боку.

– Закінчи розповідь, яку ти почав учора, – запропонувала вона Роландові. – Ти сказав, що, здається, починаєш розуміти, чому твої спогади ворогують між собою.

Роланд кивнув.

– Так. Гадаю, обидві гілки спогадів відповідають дійсності. Тільки одна з них «дійсніша» за іншу. Втім, це аж ніяк не перекреслює другої.

– Нічого не розумію, – зізнався Едді. – Хлопчик Джейк або був на придорожній станції, Роланде, або його не було.

– Це парадокс – щось існує і водночас його немає. Поки він не розв’яжеться, я буду роздвоєним. Це само по собі погано, але розколина дедалі ширшає. Я просто відчуваю, як вона розширюється. Це… годі передати словами.

– Як ти гадаєш, у чому причина? – cпитала Сюзанна.

– Я вже вам казав, що хлопчика штовхнули просто під колеса автомобіля. Штовхнули. А хто з наших спільних знайомих полюбляв таким займатися?

На її обличчі з’явився проблиск розуміння.

– Джек Морт. Ти хочеш сказати, що це він зіштовхнув малого на проїжджу частину?

– Так.

– Але ж ти казав, що це зробив той чоловік у чорному, – заперечив Едді. – Твій друзяка Волтер. Ти казав, що хлопчик бачив його – чолов’ягу, схожого на священика. Та й хіба малий на власні вуха не чув, як той назвався священиком? «Дайте дорогу, я священик» – щось типу того?

– О, Волтер був там. Вони обидва там були, і обидва штовхнули Джейка.

– Хто-небудь, принесіть заспокійливе і гамівну сорочку, – гукнув Едді. – У Роланда поїхав дах.

Роланд не звернув на ці слова жодної уваги: він уже почав розуміти, що жартики й кривляння Едді допомагали йому боротися з переляком і напруженням. Катберт був майже такий самий… а Сюзанна по-своєму не надто відрізнялася від Алана.

– Що мене найбільше бісить у цій ситуації, – сказав стрілець, – то це те, що я просто мусив знати. Врешті-решт, я був у Морта в голові і я мав доступ до його думок так само, як свого часу до твоїх, Едді, та до Сюзанниних. Я бачив Джейка очима Морта. Дивився на нього і знав, що Морт збирається його штовхнути під колеса. Більше того – я завадив йому це зробити. Все, що для цього знадобилося, – проникнути в його тіло. Він навіть гадки не мав, що з ним сталося. Так захопився своїм наміром, що вирішив, буцімто я – надокучлива муха, що сіла йому на шию.

До Едді поволі приходило