Читати книгу - "Канни і виноград, Олег Федорович Чорногуз"

– Але хоч пам'ятаєте, в якому автоматі ви пили воду?

– Достеменно пам'ятаю.

– Ну, Квочко, аби не ваша безвідповідальність, тієї монети нам би вже не бачити.. Негайно сідайте на свій К-750 – і в аеропорт... Закрийте той автомат, розберіть, випотрошіть, робіть з ним що завгодно, але щоб монета мені була... Поїдете разом з лейтенантом...

– Ви б нам лупУ, товаришу майор...

– Не лупУ, а лУпу. Учіть граматику, Квочко, і не доводьте мене до мікроінфарктів...

Коли лейтенант Фостиков і сержант Квочка висипали на стіл цілий мішечок монет, майор безпомилково взяв з купи саме ту, яку шукав...

– Як, без лупи? – здивувався Квочка, правильно зробивши наголос.

– Психотроніка, сержанте.. Почуття, яким володіють люди нашої з вами професії... Виробляйте і в собі, Квочко. – Майор взяв монету і підійшов до вікна.

Сонце сповзало з зеніту і заглядало через шибку в кабінет. Майор поклав на підвіконні монету й відійшов.

– Хай просохне, – промовив він. І знову потяглися хвилини мовчання, довгі, наче в холодильнику. Майор Ситорчук нерухомим поглядом якусь мить дивився просто перед себе. Сонце накреслило на німецькому килимку розміром 2,5×3,5 метра хрест віконної рами, якого досі не було.

– Магнітофон, – взявши в руку монету, несподівано видихнув разом з димом Ситорчук. – Їх найчастіше застосовують у ресторанах. Кладуть будь-де.. Навіть у попільниці. Наші офіціанти на такі гроші уваги не звертають. І тому вона завжди на виду. Ризику ніякого. У цього магнітофона чудова чутливість.

– Але це неможливо! – вихопилося у Фостикова.

– Що неможливо?

– Такий магнітофон у такій монеті?

– Любий мій, ви чули про Миколу Сядристого? Цей закарпатський умілець у день народження своєї дружини підніс їй єдиний у світі за своєю оригінальністю подарунок: відполірував до прозорості людську волосину і в її порожнечу вмонтував виготовлену в мініатюрі гілку з чарівною трояндою на вершечку. На це не здатний жодний чоловік світу. Бо в світі більше таких нема. А ви кажете – монета.

Сержант Квочка схопився за вуса.

– Так, так, сержанте. А на кінчику ваших невідполірованих вусів Сядристий зумів би прилаштувати десятки, якщо не сотні, мікроантен з радіопередавачами. Отака це людина. – Майор дістав із шухляди столу мікрошило й натиснув на якусь невидиму кнопочку. Лейтенант відчув, що йому треба стати хоч на якійсь відстані від мікромагнітофона, щоб не впасти в екзальтацію чи стрес.

Раптом монета ожила. З мікроплівки озвався хрипкуватий голос, який уривчасто й надсадно кричав:

“Ab ovo ad poma! Ad astra! Homo sum: humani nihil a me alienum puto... O tempora, o mores. La is sez faire, la isser passer... Sum persona grata... Quae scripsi – scripsi... Quousgue tandem. Purvenono, abutere patientia nostra.. Sapienti sat... Sine ira et studio. Habcas Corpus, Allaiz vous ong. Fous moi la paix espece de con...”

Коли голос замовк, майор вигукнув:

– Чорт забирай! Тут тисяча дванадцять крилатих слів і афоризмів. Що ви на це скажете, товариші?

– Я не знаю цієї мови, – чесно признався лейтенант Фостиков.

– Мови потрібно вивчати й поважати, – дорікнув йому майор Ситорчук. – Навіть мертві. Чим більше мов людина знає, тим вона багатша. Це раз. По-друге, у нашому лексиконі слів «не знаю» не повинно бути. Сучасний слідчий повинен знати ВСЕ. Чи не так, сержанте?

– Достеменно так!

– Що ви скажете про запис?

– Вигуки п'яного, якого кудись ведуть, а він опирається.

– Правильно. Саме вигуки людини, яка опирається. Що й потрібно мені було довести. Але які вигуки! Що не вигук, то афоризм, що не гук, то крилата фраза. А всі ці безсмертні афоризми і фрази складають ланки одного ланцюга. Я перекладу їх вам, а ви спробуйте все це скласти докупи. Ось послухайте ще раз! – Ситорчук почав перекладати: – «Від яєць до яблук! До зірок! Я людина, і ніщо людське не чуже для мене! О часи, о звичаї! Хай діється, як діється! Я бажана людина! Кому від цього користь? Що я написав, те написав. Доки будеш, Парфеноно, зловживати нашим терпінням? Розумному досить! Без гніву й упередженості!» – це звичайнісінька латинь. Дві останні фрази сказані по-французьки. То лайка. Враховуючи вашу цнотливість, лейтенанте, я не наважуюсь їх перекладати. А втім, – майор, як завжди, правильно і глибоко затягнувся й випустив через ліву ніздрю дим. – Я вам їх перекладу. Перше речення означає: «Облиш мене в спокої, йолопе!» Друге: «Забирайся геть!»

Хто з наших знайомих може лаятися по-французьки?

– Професор Шлапаківський, товаришу майор, – козирнув хвацько сержант.

– Безсумнівно. Саме це… – майор не договорив: на столі задзеленчав телефон. Ситорчук схопив трубку. З мембрани чулося:

– Іноземець сидить за тим же столиком, що й уранці, – повідомив голос, і трубка дзенькнула. Майор Ситорчук зрозумів усе...

Майор Ситорчук знову аналізує

– Вибачте, але цього разу я вирішив зробити вам сюрприз, – промовив лейтенант, щільно зачиняючи двері кабінету.

Фостиков торжествував і в душі вже святкував перемогу. Нічого гріха таїти – лейтенантові дуже хотілося загнати майора на слизьке й побачити, як почуватиметься шеф, коли раптом відчує себе безсилим перед нерозгаданою загадкою.

Незважаючи на свою природжену скромність і сором'язливість, Фостиков у ці хвилини нагадував майорові Наполеона Бонапарта перед початком битви під Ватерлоо, бо вів себе дещо зухвало. Майор поблажливо усміхався і спокійно заряджав люльку тютюном, готуючись до двобою.

– Ви забуваєте, лейтенанте. – Ситорчук удавав із себе зовні байдужого, хоча в душі переживав подвійну радість і від ефекту, яким він зараз несподівано здивує лейтенанта, і від того, яким буде розчарованим обличчя його підлеглого, коли той переконається, що «чайнворд Фостикова» розв'язується легко й просто. – Ви забули, лейтенанте, що півгодини тому, познайомивши вас із формулою, я сказав вам: «У цьому рівнянні бракує тільки одного – ікса». Цього ікса я тепер уже знаю – його звати містер Аллан Калл...

Фостиков покрився червоними плямами і двічі для чогось колупнув паркет.

– Не робіть цього. Паркет і так ледве тримається. – Майор підвівся. – Вам, любий мій, треба бути не лише спостережливішим, а й уважнішим. Ось ви зараз дивитеся на мене, як би це вам делікатніше сказати, безтямно, й думаєте: «Звідки майор знає, як звати іноземця, якого я щойно затримав в аеропортівському ресторані «На висоті»? З магнітофонного запису, мій любий.. Ви пригадуєте ледь вловимий голос диктора аеропорту крізь