Читати книгу - "Треба спитати у Бога, Василь Миколайович Шкляр"

Ярославчик написав цей твір за п’ять днів до того, як тебе не стане.

Але видиш, братику, якого сина маєш. Радій.

Ось і твій побратим Кармелюк каже:

Кіндрате...

Твоя донька так виросла за цей час

Ці діти так швидко ростуть

Кажу. Хоч ти й сам усе бачиш

Твій син — викапаний ти.

Мені не стало духу підійти

По голівці погладити.

Прийде час —

Я розповім йому про тебе.

Мабуть, ти чув і те, що сказала твоя кохана Галинка на відкритті меморіальної дошки на будинку райдержадміністрацїї в Миколаєві, де ти колись працював. Вона сказала: «Василь завжди був там, де мусив бути». Ти це чув. І, можливо, навіть сумно всміхнувся на ті слова. Так сумно сьогодні всміхається вся Україна, якій ти віддав свою кров.

Валюсин ставок

Знову їду до Лебединського монастиря, а відтак до села Товмач, що в Шполянському районі на Черкащині. Досі «не відпускає» мене Чорний Ворон, який, за скупим чекістським повідомленням, «родом із-під Товмача». Не віриться, що в цих краях не лишилося жодної людини, котра б розтовмачила, де саме з’явився на світ отаман.

Відомо, що із Товмача вийшов ще один видатний повстанський ватаг — Іван Лютий-Лютенко на псевдо Гонта. У тій борні з московськими окупантами він уцілів, хоча й не раз опинявся за крок від смерті. Досить згадати, як Лютий відчайдушно налетів на полчище Будьонного неподалік Звенигородки. Тоді його козаки, не діждавшись сподіваної підтримки від інших отаманів, зазнали поразки й розплатилися за той зухвалий напад багатьма жертвами. Лютого-Гонту в нерівному бою врятував щасливий випадок. Він дожив віку у США (помер 1989-го, маючи 92 роки) і залишив нащадкам книжку безцінних спогадів «Вогонь з Холодного Яру». Мешкав у містечку Баунд-Брук, де й похований на відомому українському цвинтарі Святого Андрія. Я провідував там його могилу 2011 року, почув багато цікавого про Лютого від людей, які його добре знали. Холодноярський отаман, маючи, крім усього, неабияку кебету підприємця, завів свою ферму й розвинув успішний бізнес на солінні капусти, огірків, помідорів. Видно, розумівся на тому краще за місцевих американців.

У Товмачі ще й сьогодні можна побачити пустку, де стояла хата Лютих. Скраю від поля (а далі темніє ліс) — купина густих бур’янів, кропиви та кущів, які завжди розкошують на місці колишньої оселі. Але пустка є пустка. Її вигляд холодить груди. Колись тут вирувало життя, радувала око багата садиба, адже батько отамана Макар Минович хоч і вийшов із бідної родини, вибився у заможні господарі. Мав три десятини землі, розкішний сад, повну загороду худоби.

Втім, якщо ви почнете розпитувати у товмачівців, де ж стояла та хата, в якій жили Люті, то більшість селян тільки почухає потилицю. Вони й про отамана Гонту-Лютого чули хіба краєм вуха. У повстанських селах пам’ять виривали з корінням, разом з людьми. Щоправда, нині товмачівці трохи опритомніли, бо нарешті в селі почали вшановувати пам’ять Чорного Ворона та Гонти-Лютого, поставили їм меморіал, проводять фестиваль «Товмацький курінь». Але ще кілька років тому, коли я шукав тут отаманових слідів, натрапив лише на двох людей, котрі могли розповісти щось істотне. Це подружжя Колосів, пенсіонери Володимир Павлович і Галина Василівна. Сільські інтелігенти, вчителі, вони ніколи не були байдужими до минулого свого краю, а щодо Івана Лютого-Лютенка, то як же не знати? — Галина Колос доводиться рідною племінницею першій дружині отамана Валентині Колос. Гонту-Лютого вона, звісно, не могла бачити, адже він вислизнув за кордон узимку 1922-го, а от його батьків — дідуся Макара та бабусю Євгену (Ївгу) пригадує добре. Отаман Гонта, ще коли боровся з окупантами, іноді потай навідував родину і тоді просив батьків та дружину Валентину, аби вони пішли до сільради й офіційно зреклися його як ворога радянської влади. Інакше не уникнути кари. Однак рідні про це не хотіли й слухати. І кара не забарилася. Батьків Івана Лютого-Лютенка соввласть викинула з хати. Вони перебралися до хліва. Макар Минович проробив у глухій стіні два віконця та так і жили.

А дружина отамана Валентина Колос, зоставшись із малолітнім сином Сашком, тяжко журилася за чоловіком. Адже вони кохали одне одного. Свого часу Іванові батьки раяли йому іншу дівчину, попівну, і мама Євгена вже про все домовилася з панотцем, але Іван затявся. До серця йому припала дівчина з бідної родини Валюся Колос. І ось тепер молода жінка навіки втратила живого чоловіка, без якого немилим стало і саме життя. Вона ще нудила світом, могла матеріально забезпечувати це животіння, адже була здібною швачкою (як тоді казали, «мадісткою»), і їй замовляли пошиття костюмів та суконь навіть високі начальники з тодішнього райцентру Мокрої Калигірки. Однак Валентина Колос чи, як її називали в селі, Валюся назавжди втратила жагу до життя і поволі впадала у божевілля. Без Івана. Вона цілими днями ходила довкола ставка, нікого не бачила, окрім того, що жило в її пам’яті і в її уяві. Отак у невигойній тузі й тихому божевіллі Валентина Колос згасла 1946-го. Той ставок, довкола якого блукала нещасна жінка, у селі досі називають Валюсиним. Батьки отамана померли ще до війни...

Стою біля Валюсиного ставка. Він пересох, заріс і здичавів. Як людська пам’ять, яку рвали з корінням. Але не вирвали — її паростки поволі відживають після чужинського потопту і наруги.

— Як же так сталося, — запитую у Володимира Павловича Колоса, — що в Товмачі не лишилося жодних слідів від Чорного Ворона? Хтось же мусив пам’ятати отамана — з якого він роду, де саме з’явився на світ? Адже «з-під Товмача» — це ж десь отут поруч.

Володимир Павлович має на те свою, суто українську версію. Отаман Чорний Ворон був, як зазначали чекісти, політично грамотним і надзвичайно хитрим. Він добре знав тонкощі конспірації. У чекістських документах його називають Іван Якович Черноусов. Схоже на те, міркує Володимир Павлович, що отаман задля того, аби оберегти рідних від більшовицької помсти, у якийсь момент змінив своє справжнє прізвище. Адже Черноусових у Товмачі не було. Зате чи не цілий куток заселяли Білоуси. Ці Білоуси, видно, не дуже мирилися з окупаційною владою, бо згодом деякі з них були репресовані. Отже, й отаман, швидше за все, належав до Білоусів, але з відомих