Читати книгу - "Довга ніч над Сунжею, Леонід Григорович Кононович"

— Бачиш? — озирнувсь я на Лесю.

Всетаки вона була мужньою жінкою — ні пари з уст, тільки губи міцно стиснуті, й білабіла… ну як стіна, не інакше! Трималася, правда, кроків за десять од мене.

– І… і вона тебе не вкусить?

Я знову посміхнувся. Кобра сягнула плеча й стала поволі обкручуватися довкола шиї. Хвіст її був ще в ящику — ця тварюка сягала більше двох метрів завдовжки.

— Вона мене любить! — гордо сказав я, проводячи долонею по її слизькому тулубу, вкритому лускою. Змія немов би втямила, що я сказав — і засичала, роззявивши пащу й дригаючи своїм роздвоєним жалом.

— Ннічого собі!.. — пробурмотіла Леся.

— Кобру, — сказав я, зніміючи з себе змію й обережно запускаючи її в ящик, — приручити неможливо — врешті, як і будьякого іншого плазуна. В них немає такого інтелекту, який дозволяв би розрізняти ієрархію зграї — провідника і його підлеглих. А, між іншим, на цьому базуються всі взаємовідносини між людиною і вищими тваринами, особливо собаками. Скажімо, Більбонський визнає мене своїм провідником, так би мовити, альфою, і тому скоряється моїм командам. Якщо ж я почну в чомусь поступатись йому, то він вирішить, що альфою тепер стає він, і намагатиметься сам керувати мною, Що ж до змій, то до них застосовується інша метода. Дуже проста — коли яйце лежить в інкубаторі, то людина привчає майбутню змію до своїх біострумів. Зародок дуже чутливий — він відчуває крізь шкаралупу биття твого серця, електричні розряди й навіть функціонування твого мозку. Якщо людина достатньо довго й близько перебуватиме коло гадючого кубла, то жодна з гадюк, які звідти вилупляться, її не вкусить. Змієлови гадають, що вона вважає таку людину за істоту свого ж роду.

— Себто, ця кобра… оця тварюка вважає тебе такою ж самісінькою коброю?!

— Звичайно, — сказав я, посміхаючись. — Вона знає, як б'ється моє серце, струмує кров… й за іншими ознаками розрізняє, — недоступними для нас, адже змія феноменально чутлива істота! Щоправда, не всі екземпляри з цієї ферми вилуплюються в інкубаторі…

— Тобі що, привозять їх? — Леся вже оговталася й тільки час від часу неспокійно озиралася, — певне, боялася, щоб якась зміюка тихцем не підкралася ззаду.

— Я ж тут не сам, голубонько… В мене компаньйон, він знається на цьому ділі. Так що мої гроші, — його знання… Все це, до речі, влітає в добру копійку! — Я обвів рукою бункер. — Спецальна система, котра підтримує мікроклімат, інкубатори, а нагорі ще й лабораторія…

Леся вражено дивилася на мене, — так, ніби вперше побачила.

— Послухай, — сказала вона, — в мене таке відчуття… В тебе з головою все гаразд?

— Ні, — сказав я, одчиняючи іще одну клітку, — ні… в тімто й справа, що негаразд! Просто я дуже люблю змій, причому, отруйних. Люди набагато небезпечніші од гадюк. Що таке змія? — обернувсь я до неї, коли величезна плямиста гадина ковзнула з ящика й поплазувала по моїй руці. — По суті, це дуже ніжна беззахисна істота. Незначні коливання температури, не той харч, більша чи менша вологість середовища — й змія гине, навіть найотруйніша! За ними треба доглядати, як за дітьми.

— Ну й що? — буркнула вона, з огидою наглядаючи, як змія обплутує мене з голови до ніг своїми кільцями.

— Хоча відомо, що навіть порубана гадюка, — буквально порубана на клапті, — іще може вкусити… Два роки тому я був у Індонезії. Там є такі ресторани, де готують отруйних змій. Так от, — я обережно зняв із себе оту тварюку, й вона невдоволено зашипіла, — одного разу кухар дістав із клітки кобру, — їх беруть спеціальними щипцями, — і відрубав їй голову. Голова підлетіла в повітря й, падаючи, вкусила його за руку. — Я закрив клітку й випростався. — Помер, уяви собі!..

— Щось на брехню схоже! — недовірливо скривилась Леся.

— Гадюка — дуже небезпечна істота! — сказав я, оглядаючи себе з ніг до голови. Ті два плазуни геть замурзали мене слизом, — і джинси, й сорочка так смерділи, що не продихнути. — Але люди, з котрими я маю справу, набагато, набагато гірші… До речі, в мене — і тільки в мене — є дуже рідкісний екземпляр: отруйна жаба, котра водиться в болотах Амазонки. Отрута її в кілька сотень разів сильніша од тої трутизни, яка виробляється залозами африканської кобри. Хочеш глянути?

— Ні, — сказала Леся, все ще роззираючись довкруги (в клітках аж кишіло розтривожене гаддя), — з мене досить! Ходімо звідси, га?

Я стенув плечима.

— Досить, то й досить… Видовисько не з лепських, це правда! Між іншим, хтось нахвалявся, що в нього міцні нерви…

— Міцні, чого ж! — буркнула вона, піднімаючись по східцях. — Але бачити, як оці тварюки повзають по людині… брр!…

Ми піднялися нагору. Більбонський лежав біля коминка, з утіхою простягнувши свої здоровецькі лапи. Крізь величезний зашклений балкон видно було зимову панораму: густа завіса хурделиці, крізь яку насилу проглядає чорний сосновий ліс потойбіч яру.

— Давайно, — сказав я, дістаючи з бару пляшку мартеля, — іще вип'ємо… Ти так перенервувала, бідолашка!

Вона сіла в фотель і знеможено заплющила очі.

— Ну й ну!.. — сказала вона, коли я подав їй келишок. Тоді відпила ковток і посмакувала. — Недарма про тебе ходять всякі чутки… одна другої страшніші!

— Де це ти їх чула? — недбало поспитавсь я.

— Світ великий, — буркнула вона, не розплющуючи очей. — В «Тартарі», де ж іще!

— Гм… — крутнув я головою. — Казати можна що завгодно… язик без кісток!

Запала мовчанка. Леся допила з келишка й потягнулася в фотелі, — ну мов кішка, їйправо! Тіло її було граціозне, а рухи вкрадливі й якісь аж хтиві.

— Але й замурзали ж мене ці плазуни! — похопивсь я. — Вибач, я на хвилину…

Я пройшов у ванну й, відкрутивши кран, став умиватися. Хай йому дідько, в декотрих видів змій