Читати книгу - "Нові пригоди Солом’яника та Бляшаного Лісоруба"

Довелося зупинитися, Бляшаний Лісоруб узяв сокиру, підкоротив довгу кінцівку, і стрибусі стало легше пересуватися. Але навіть це не втішило Дров’яну Козлу.

— Зламати ногу — яка ганьба! — бурчала вона.

— Аж ніяк, — добродушно заперечив їй Брошковий Жук, ідучи поряд. — Натомість тобі дуже пощастило. Тепер ти справді Дров’яна Козла, бо зламала ногу і наламала дров.

— Я перепрошую, — сказав Чіп, поволі дратуючись, бо не міг стерпіти, коли ображали Дров’яну Козлу чи страхопуда Джека, — але мушу визнати, що ваш дотеп доволі невдалий, та ще й заяложений.

— А однак це таки дотеп, — уперто правив своєї Брошковий Жук, — а дотепи, як своєрідна гра слів, або каламбур, мають велику пошану серед учених мужів.

— А що таке каламбур? — не второпав страхопуд Джек.

— А це, мій любий друже, така словесна гра, — почав пояснювати Брошковий Жук. — Чимало слів у нашій мові мають по два значення, і якщо ти каламбуриш, розкриваючи в одному жарті одразу обидва значення, це означає, що ти особа високої культури та розуму і віртуозно володієш мовою.

— Я б не сказав, — простодушно заперечив Чіп. — Хто завгодно може каламбурити.

— Дозволю собі з вами не погодитися, — Брошковий Жук уже починав утрачати терпець. — Тут потрібна неабияка освіченість. Юний друже, ти вважаєш себе освіченим?

— Не дуже, — щиро зізнався Чіп.

— У такому разі не тобі про це судити. Я ж Вельми Освічений, і я кажу, що каламбур — ознака геніальності. Або візьмімо такий дотеп. Якщо схрестити Дров’яну Козлу з Коником-Стрибунцем, то хто в нас вийде — Козлик-Стрибунець чи Дерев’яний Коник?

Коли він це сказав, Солом’яникові дух перехопило від такої зухвалості, а Бляшаний Лісоруб аж зупинився і обдарував Брошкового Жука докірливим поглядом. Сама ж Дров’яна Козла протяжно форкнула на знак зневаги до комахи, а страхопуд Джек затулив рукою свою усмішку, яка була тут украй недоречною. Але Брошковий Жук і далі ступав так поважно, наче у його словах було щось надзвичайно розумне, тож Солом’яникові довелося сказати йому:

— Дорогенький мій, я чув, що й мудреці не застраховані від дурних вчинків, і хоч я надзвичайно поважаю мізки, хай би з чого вони складалися і хоч як називалися, у мене закрадається підозра, що ваші знання не завадило б упорядкувати. Хай там як, попрошу вас гідно поводитися в нашому товаристві й тримати вашу високу освіченість при собі.

— Може, нам і справді далеко до тебе та твоїх знань, — додав і собі Бляшаний Лісоруб, — зате ми знаємо, що таке добре серце. А от якщо твоя надміру культурна вдача знову почне рватися назовні… — і не скінчивши своєї тиради, він так близько крутонув блискучою сокирою перед носом Брошкового Жука, що той відразу ж відійшов на безпечну відстань.

Більше ніхто нічого не казав, і Стократно Збільшений Жук надовго впав у глибоку задуму, а потім несміло пообіцяв:

— Я намагатимусь стримуватися…

— От і гаразд, — добродушно відповів Солом’яник, і настрій у всіх помітно покращав.

Коли вони знову зупинилися, щоб дати Чіпові перепочити, Бляшаний Лісоруб помітив у траві безліч малесеньких кругленьких нірок.

— Тут, мабуть, колонія мишок-полівок, — сказав він Солом’янику. — А цікаво, чи є тут Мишача Королева, наша давня знайома?

— О, якби вона була тут, це було би просто чудово, — промовив Солом’яник, вражений несподіваним здогадом свого друга. — Лісорубе, дорогенький, а чому б тобі її не погукати?

Бляшаний Лісоруб пронизливо засюрчав у срібний свисток, що висів у нього на шиї, і за якусь мить із ближньої ямки вискочила маленька сіра мишка, котра, нічого не боячись, побігла до них. Колись Бляшаний Лісоруб урятував її від смерті, тож Мишача Королева добре знала, що може йому довіряти.

— Доброго дня, Ваша Величносте, — із надзвичайною шанобливістю звернувся до мишки Лісоруб. — Сподіваюся, ви живі-здорові й у вас усе гаразд?

— Дякую, в мене все добре, — без зайвих церемоній відповіла Королева, а коли вона присіла, всі побачили на її голівці крихітну золоту корону. — Чим можу допомогти давнім друзям?

— Ваша Величносте! — палко звернувся до неї Солом’яник. — Дуже вас прошу, дозвольте мені взяти з дюжину ваших підданих до Смарагдового міста.

— А їм там нічого не станеться? — насторожилася Мишача Королева.

— Нічогісінько, — запевнив її Солом’яник. — Я сховаю їх у себе в соломі, а коли розстібну одяг, це означатиме, що вони можуть вистрибувати й бігти собі додому. Якщо ви дозволите це зробити, я з їхньою допомогою знову поверну собі трон, що його відібрало в мене Військо Непокори.

— Що ж, — мовила Мишача Королева, — у такому разі я не маю нічого проти. Щойно ти будеш готовий, я погукаю дванадцятьох найкмітливіших підданих.

— Я вже готовий, — сказав Солом’яник, ліг горілиць на землю і розстібнув одежину, відкриваючи очам купу соломи, якою він був напханий.

Мишача Королева тоненько писнула, і за мить дванадцятеро гарненьких мишок-полівок, покинувши нірки, постали перед правителькою, раді послужити їй.

Ніхто не зрозумів жодного слова з мови Королеви, бо говорила вона по-мишачому. Але маленьким мишкам не довелося пояснювати двічі, одна за другою вони позалазили у Солом’яника і причаїлися в солом’яному череві.

Коли всі мишки були всередині, Солом’яник застібнувся, підвівся із землі й подякував Мишачій Королеві за цю ласку.

— Ми були би вам дуже вдячні, — звернувся до Королеви Бляшаний Лісоруб, — якби ви погодилися бігти перед нами й показувати шлях до Смарагдового міста. Бо якийсь недруг явно бажає, щоб ми збилися з дороги.

— Дуже радо, — відказала Королева. — То що, ходімо?

Бляшаний Лісоруб питально глянув на Чіпа.

— Я вже відпочив, — відповів хлопець, — можемо йти.

І вони знову рушили в путь. Маленька й сіренька Мишача Королева прудко забігала наперед, спинялася і чекала, поки інші порівняються з нею, а тоді знову бігла вперед.

Якби не ця її допомога, то ні Солом’яникові, ні його друзям не бачити Смарагдового міста як своїх вух. Баба Момбі щедро наставляла на їхньому шляху всілякі перепони.