Читати книгу - "Ваш вихід, або Блазнів ховають за огорожею"

Тополиний пух між нами закручується завірюхою.

Спалахує.

— Ну навіщо ви кинули сірника, юначе? А якби нас обпалило?

«Юнак» на лавці посміхається. Спереду у хлопця бракує зубів, і губи шорсткі, обсипані лихоманкою, від чого усмішка виглядає особливо відразливою. Вочевидь слухав нашу розмову. Вочевидь не в захваті. Зараз ляпне що-небудь.

Абсолютно забув, що хвилину тому сам мріяв позбавитися докучливого співрозмовника.

— Вибачте, Абраме Григоровичу… Я запізнююся.

— Так-так, Валерочко! Всіх благ! Привіт родичам!

— Обов'язково…

Коли я заглиблююся в темне нутро під'їзду — Іона, якого проковтнув п'ятиповерховий кит, — юнак заходить слідом. Палить, спостерігаючи, як я поволі піднімаюся по сходах. Спиною під його поглядом забігали мурашки. Бувають люди, неприязнь до яких біжить перед ними.

Проліт.

Другий.

— Валерій Смоляков — це ви?

Питання наздоганяє мене біля дверей квартири. Впускаю ключі. Гніваючись на власний ляк, сідаю навпочіпки. Починаю виколупувати ключі з щілини між сходами.

— …це ви?!

Що за безглузда манера — розмовляти, стоячи внизу?!

— Це я. А ви до Дениса?

Не пам’ятаю, щоб у Дениса були такі приятелі. Нікчем тут не шанують. Денис зве їх «чаморошними». Хоча інколи я віддав би перевагу кільком слабшим, але більш начитаним хлопцям синові у товариші.

— Ні. Я до вас.

— До мене?

Наша розмова гучно бродить під'їздом. Починає нявкати Баська, кішка сусідки з четвертого поверху. Глузливо чорніє «граффіті» на стіні: «Хеві-метал-лох». Вже не знаю, на чию адресу.

— Так, до вас. Моє прізвище — Кожум'яка.

— Дуже приє…

Насмішка стає попперек горла.

— Мені можна піднятися?

— Піднімайтеся.

Поперед нього піднімається дим дешевої «Ватри». Як можна палити цю гидоту?! Сам хлопець запізнюється на півхвилини. Він іде, дивно сіпаючись. Тремтить дрібно, але виразно. Дивитися на хлопця неприємно. Він знає це і, піднявши голову, обдаровує мене черговою усмішкою.

Злою, із тихим викликом.

— Заходьте. Як ви дізналися, де я живу?

— Н-не-нн-неее…

Він раптом починає сильно заїкатися. Булькає, широко роззявляючи рот. Майнув синій корінь язика.

— Н-нее… Не має значення. Ваш син сказав, що ви скоро будете. Він, до речі, пішов півгодини тому. З якоюсь шалавою.

Пропускаю «шалаву» повз вуха. Настя — дуже пристойна дівчинка. І взагалі, це Денисова справа.

— Роззувайтеся. Ось капці.

Кожум'яка заходить до квартири, не знімаючи кросівок. Заношених, брудних. Гаразд, змовчимо. Дуже не хочеться зізнаватися собі: я переляканий. Я нічого не розумію. Значить, у Скомороха був син? Власне, що тут дивного?

— Небагато живете, Смоляков. Н-ннн-ннеее….

Мить булькання.

— …н-неее… Небагато. Що, на заповітах важко сколотити статочок?

Господи, як же він мені не подобається!

Закрадається підступне відчуття: вся наша розмова, ще починаючи із зустрічі з Абрамом Григоровичем, збіса схожа на п'єсу. Діалоги, ремарки. Опис місця дії. Решта: на розсуд постановника. Зустріну цього постановника — уб'ю.

Або закричу із залу, скипівши овацією: «Режисера! Режисера на сцену!»

Мені страшно. Я чекаю. Я дуже небезпечний, коли мені страшно.

— То ви сідайте, Смоляков. На все життя не настоїтеся.

Швидко заходжу в їдальню. Кожум'яка розсівся на дивані, нога на ногу. Присунув вазу, струшує туди попіл. Ловить мій погляд:

— Милуєтеся, Смоляков?

— Ким?

— Мною. Шукаєте родинну схожість? Марно, я у матусю вдався. Коханий тато кинув нас сім років тому. Я, як то кажуть, син від першого шлюбу. Помилка молодості.

Він провокує мене. На що? Чи просто юнацька бравада, за якою ховається розгубленість? Злість остигає. Настрій мало-помалу приходить до норми. У Скомороха є син. Від першого шлюбу. Син чогось знайшов «цього Смолякова».

Гаразд.

Дуже гидко, коли він вимовляє моє прізвище. Смолою віддає. Гарячою.

— Що вам треба? Тільки швидко, я скоро знову піду.

— О, я не затримаю вас! — дарованій усмішці в зуби не дивляться. Дратує. — Тато, покидаючи цей світ, заповідав вам, Смоляков, одну дрібницю. Мені б хотілося одержати свою частку.

— Яку частку?!

— Свою. Можливо, вам невідомо, але особи, обійдені в заповіті, мають право на оскарження, якщо вони прямі родичі, неповнолітні або інваліди. Й-й-йааа-ййй….

Чекаю. Зараз добулькає. Хоча й так все ясно.

— …йййй… Я — прямий родич. Неповнолітній: вісімнадцять мені стукне в серпні. І інвалід. Посвідчення показати? Або так повірите?

— Не треба. Я вірю.

Недопалок «Ватри» падає у вазу. Наташка вб'є…

Щось піднімається в мені. Щось чуже. Своє. Позичене. Минулого тижня, знайшовши у копії заповіту координати нотаріуса, я того розшукав. Побачивши мене, нотаріус одразу зблякнув. Згасло сяйво лисини, потьмяніла шпилька на краватці. Лак черевиків втратив лиск. Хвилин п'ять ми говорили ні про що, я не знав, як підступитися до головного. Потім зібрався йти. Нотаріус провів мене до дверей. І сказав, дивлячись в підлогу: «Вибачте… Я був зобов'язаний. У мене ліцензія, вам не зрозуміти. Раптом що, звертайтеся. Ось телефон.» Потім додав глухим, старечим голосом: «Можете викликати додому. Я приїду.» Увечері я відвідав церкву при невідкладній допомозі, знайшов священика, що сповідав Скомороха. Батечко — моложавий, з кокетливо підстриженою борідкою — благословив мене. Запропонував поставити свічку. «За упокій?» — запитав я. «Не жартуйте так,» — строго відповів батечко, бліднучи. Я не зрозумів, що він має на увазі.

Куля-в-кулі-в кульці…

Сідаю в крісло навпроти.