Читати книгу - "Материками й океанами"

Ковалевському, який вивчив усе, що було відоме про Африку, і розпитав десятки африканців, здавалось неймовірним, щоб Білий Ніл починався недалеко від початку Голубого, як запевняли Аббади. Але щоб заперечити їм, треба було самому проникнути в ті широти, де, як говорили брати, знаходився витік Нілу.

Шлях туди пролягав через верхів'я Тумату, позначені на всіх картах блакитним пунктиром. Це означало, що річка позначена навмання, за уривчастими і непевними розповідями. Ні європейці, ні араби не ризикували проникнути у верхів'я Тумату, на землі войовничого абіссінського племені гала, яке мужньо захищало себе від рабства.

Ковалевський вирішив іти туди з нечисельним загоном. Решту людей він залишив на щойно відкритих золотих родовищах.

Наприкінці березня 1848 року загін заглибився в гори. Ковалевський суворо заборонив солдатам, які його супроводжували, найменшу наругу. Він сподівався, що галла зрозуміють його дружні наміри.

На першому ж нічному бівуаці вартові помітили, що в горах спалахують, гаснуть, мерехтять вогні. Десь далеко рокотали барабани. Якщо вслухатися, то можна було вловити особливі звукові відтінки в кожному ударі. Чудовий музичний слух африканців дозволяв їм передавати барабанним боєм важливі звістки.

Зараз сторожові пости посилали тривожну звістку: на землю галла ступили чужинці. Вогні не гасли цілу ніч, і в їхньому мерехтінні відчувалось попередження пришельцям.

Уранці експедиція вислала вперед розвідку. Вона повернулася з звісткою, що далі русло Тумату завалено камінням.

— Пане Ковалевський, це не каміння, а гори, які впали в річку. Там не пройти ні коневі, ні верблюдові, — твердив перекладач. — Горе нам, якщо галла нападуть на караван у цій пастці…

— А, от у чому річ! — обірвав Ковалевський. — Стривайте, а пішки?

— Пішки? Дуже важко. І якщо галла…

— Ми підемо пішки.

Хоч як одраджували Ковалевського, хоч як лякав його перекладач тим, що росіянин може попасти до галла в рабство або прикрасити своєю головою жердину біля хатини негритянського вождя, — ніщо не допомогло. Залишивши караван під охороною конвою, мандрівник у супроводі зовсім невеликого загону рушив вгору по долині Тумату.

Зрозуміло, каміння в руслі було не таким величезним, як здалось розвідникам. Тумат зовсім пересох. Вода залишилась тільки в ямах, де чекали на дощі крокодили.

Розвідники спіймали кількох негрів і збиралися вчинити над ними розправу, але Ковалевський наказав звільнити полонених.

Треба було бачити, як відчай одних полонених, горда зневага до смерті других, тупа байдужість третіх змінювалась надією, боязкою, недовірливою. Їх відпускають? Вони ступили кілька кроків, всотавши голови в плечі і чекаючи пострілів у спину. Ні, не стріляють… Тікати, тікати, мерщій тікати, поки білий начальник не передумав! Але двоє все ж не побігли, а пішли неквапно, з гідністю.

Пізніше, коли Ковалевський розповідав про цей випадок європейцям, які зібралися в Каїрі, один співрозмовник зауважив:

— Ви припустилися помилки, пане Ковалевський. Я особисто не бачу великої різниці між негром і мавпою. Ці чорношкірі мають навіть особливий запах. Якщо негр утік, ми пускаємо собак, і вони по цьому запаху…

— Пробачте, панове, але, на мій погляд, вправи в такому звірстві, на яке не зважиться найгірший негр, не роблять честі європейцям. Ваші міркування здаються мені…

— Але запах, запах! — нетерпляче перебив Ковалевського французький місіонер.

— Запах? Адже ж ви, святий отче, не новачок у Африці. Мені залишається тільки дивуватися: невже ви справді не знаєте, що негри змащують тіло пахучим жиром? Що ж до собак, то я знав одного француза, який навчив свого собаку впізнавати єзуїтів і кидатися тільки на них.

Місіонер почервонів.

— Думка тих учених, які ставлять негра на найнижчий щабель людського роду, — вів далі — ніби нічого й не сталося — Ковалевський, — виявляє тільки егоїзм і самовдоволену помилку людей, які вважають себе привілейованою кастою людства. Ці люди ладні стусаном скинути негра з тієї драбини, на верху якої приготували місця для себе.

— Але не станете ж ви заперечувати, що негри далеко відстали од культурних народів? — заперечили йому.

— Авжеж, панове, — відповів» Ковалевський. — Адже тільки в чому тут причина? Хіба в тому, що вони — негри? Це не причина, а наслідок того, що їх постійно пригнічують люди іншого кольору шкіри.

— Та ви справжній адвокат чорношкірих!

— Я захищаю людину, у якої хочуть відняти її людську гідність, — просто сказав Ковалевський.

Повернувшись до Росії, він у журналі

«Отечественные записки» надрукував статтю «Негріція», де переконливо довів нісенітність «теорій» про вищі і нижчі раси.

З приводу цієї статті Микола Гаврилович Чернишевський записав у своєму щоденнику:

«Прочитав «Негріцію» Ковалевського — дуже сподобався він за те, що так говорить про негрів, що вони абсолютно нічим не згірш нас, з цим я від душі згодний…»

Але повернемось у долину Тумату.

Мабуть, великодушне ставлення до полонених переконало галла, що на їхню землю ступив не ворог, а друг. Ковалевський і його нечисленні супутники не зустрічали ніяких засідок, не бачили ознак нападу, який би готувався. Вони безперешкодно досягли тих місць, де високі яскраво-зелені гори, зсунувшись, залишили Тумату тільки завалену камінням щілину. Можна було уявити собі, як бурхала тут річка після тропічних дощів!

Ковалевському гори нагадали Південний Урал: тільки замість беріз — лаври і дикі лимони.

Русло пересохлої річки закінчилось урвистою височиною. Тут з-під землі сочилися кволі струмочки. Єгиптяни зачудовано дивились на них. Ще б пак, жодному їхньому співвітчизнику досі не щастило побачити витік Тумату!

— У Хартумі нам все одно не повірять, що ми побували тут, — скрушно говорили солдати з єгипетського конвою.

Тепер була близька і кінцева мета експедиції. Ковалевський поспішив на горб, неподалеку від витоку Тумату, щоб, як писав він згодом, «досягти поглядом туди, куди марно прагнули дістатися стільки мандрівників, з яких багато наклали головою за своє самовіддане служіння науці».

Вже