read-books.club » Бойовики » Куди залітають лиш орли 📚 - Українською

Читати книгу - "Куди залітають лиш орли"

234
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Куди залітають лиш орли" автора Алістер Маклін. Жанр книги: Бойовики / Пригодницькі книги / Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 22 23 24 ... 64
Перейти на сторінку:
засвітила гасову лампу.

— Не знаю, — знизала вона плечима. — Хтось сповістив полковника Вайснера, що вони тут. Але показала на Сміта я.

Мері вражено зиркнула на неї.

— Ти? Ти…

— Його все одно виявили б за хвилину. Вони ж тут чужі. А так це зміцнить наше становище. Я, а отже, й ти — поза підозрою.

— Поза підозрою! — обурено кинула Мері. — Але ж тепер нам немає сенсу продовжувати!

— Ти так гадаєш? — замислено промовила Гайді. — Чомусь за долю полковника Вайснера я не така спокійна, як за долю майора Сміта. Майор Сміт — людина невичерпних можливостей. Чи, може, наше начальство на Вайтхоллі збрехало? Коли мені повідомляли, що він прибуде сюди, то запевняли: не треба ні про що турбуватися, слід цілком покладатися на нього. Це — людина з необмеженими внутрішніми резервами, яка може знайти вихід із становища граничної складності. Так дослівно мені й сказали — вони там, на Вайтхоллі, смішно висловлюються. Але тепер я цілком довіряю йому. А ти?

Мері не відповіла. Вона дивилася в підлогу, в очах у неї стояли сльози. Гайді легенько торкнулась її руки й спитала:

— Ти так любиш його?

Мері мовчки кивнула головою.

— А він тебе?

— Не знаю. Я просто не знаю. Він так давно на цій службі, що коли й знає про це сам, то навіть собі не скаже.

Гайді кілька секунд дивилася на неї, потім похитала головою й сказала:

— Їм не слід було посилати тебе. Як можна сподіватися, що… — Вона замовкла, знову похитала головою й закінчила: — Та вже пізно. Ходімо. Ми не повинні примушувати фон Браухіча чекати.

— Але… але якщо він не повернеться? Якщо він не зможе звільнитися? Та й як він визволиться? — І вона зневірено кивнула головою на папери, що лежали на ліжку. — Адже завтра вранці вони насамперед зв'яжуться з Дюссельдорфом і перевірять ці підроблені рекомендації…

Гайді спокійно сказала:

— Думаю, він не допустить, щоб з тобою таке сталося.

— Я теж так гадаю, — сумно погодилася Мері.


Великий чорний «мерседес» мчав повз снігові замети дорогою, що проходила понад берегом Синього озера. «Двірники» на вітровій шибці вперто боролися зі сніговим потоком. Машина була дорога й комфортабельна, однак ні Шаффер на передньому сидінні, ні Сміт на задньому комфорту не відчували — ні фізичного, ні душевного. Щодо душевного, то на них чекав неминучий розстріл, до того ж вони усвідомлювали, що місія їхня закінчилася, навіть не розпочавшись як слід. Щодо фізичного комфорту, то вони сиділи, стиснуті з обох боків: Шаффер — водієм та охоронцем, Сміт — полковником Вайснером та другим охоронцем. Дула автоматів упиралися їм у ребра.

В цю хвилину вони були вже, за підрахунками Сміта, на півдорозі між селом та казармами. Ще тридцять секунд, і машини в'їдуть у браму. Тридцять секунд, не більше.

— Зупиніть машину! — Голос у Сміта був низький, холодний і лиховісний. — Зараз же, чуєте! Мені треба подумати.

Вражений полковник Вайснер повернувся до нього. Сміт на полковника не зважив. Його обличчя було сердите й зосереджене, вуста ледь тремтіли від стримуваної люті; це було обличчя людини, яка просто не може припустити, що її наказу не виконають. У кожному разі, це не було обличчя людини, яку чекає камера смертників. Вайснер завагався, але лише на мить. Потім віддав наказ, і велика машина загальмувала.

— Бовдур! Абсолютний ідіот! — Розлючений Смітів голос лунав лиховісно, але тихо — так, щоб його чув тільки Вайснер. — Ви майже напевно все зіпсували, і якщо це так, то завтра ви, полковнику, залишитеся без свого полку!

«Мерседес» зупинився на узбіччі. Червоні вогники машини, що їхала попереду, розтанули в темряві й снігу. Грубо, але з ледь помітним тремтінням у голосі Вайснер сказав:

— Якого біса ви там вигадали?

— Ви знали про цього американського генерала, Карнебі? — Сміт наблизив своє сердите обличчя до полковникового. — Звідки?

— Вчора я вечеряв у замку. Я…

Сміт недовірливо подивився на нього:

— Полковник Пауль Крамер розповів вам про генерала? Крамер справді говорив про це?

Вайснер мовчки кивнув головою.

— Він, найближчий співробітник адмірала Канаріса? Отже, тепер про це знатимуть усі. Боже праведний, але ж за таке мають полетіти голови! — Він потер долонею перенісся, стомлено опустив руки на коліна й повільно похитав головою. — Це вже занадто, навіть для мене. — Потім дістав свою перепустку й подав Вайснерові, який, присвітивши ліхтариком, почав її розглядати. — Зараз же їдьмо назад, до казарм! — вигукнув Сміт. — Я мушу терміново зв'язатися з Берліном. Мій дядько вирішить, що діяти.

— Ваш дядько? — Вайснер з певним зусиллям відвів погляд від Смітової перепустки; голос у нього тремтів, як і промінь ліхтарика. — Генріх Гіммлер?

— А хто ж, ви думали? — не давав йому спуску Сміт. — Міккі Маус? — Він стишив голос до шепоту. — Ви, здається, ще ніколи не мали честі його бачити?

Давши Вайснерові можливість витримати його довгий, безжальний погляд. Сміт обернувся до водія й штовхнув його в спину:

— До казарм, і якнайшвидше!

Машина рушила. Будь-яка вказівка племінника Гіммлера, страшного начальника гестапо, була для водія законом. Сміт обернувся до охоронця, що сидів поруч із ним:

— Забери цю штуку з-під мого ребра! — І сердито відштовхнув дуло автомата.

Охоронець, який теж чував про Гіммлера, покірно прибрав зброю. Та наступної миті він уже скорчився від болю, німо хапаючи ротом повітря: руків'я автомата сильно вдарило йому в живіт, а ще через секунду полковник Вайснер відсахнувся до вікна, бо дуло автомата дивилося йому в скроню.

Сміт промовив:

— Якщо ваші люди зрушать з місця, ви помрете.

— Все гаразд, — пролунав спокійний Шафферів голос із переднього сидіння. — Їхні пукавки в мене.

— Зупиніть машину, — наказав Сміт.

Машина завмерла. Попереду вже виднівся ліхтар біля в'їзду до казарм — до них

1 ... 22 23 24 ... 64
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Куди залітають лиш орли», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Куди залітають лиш орли"