Читати книгу - "Трикутний капелюх"

Далі говорити він не міг. Очі його заплющилися, він витягся, немов покійник.

«Ще й справді помре! — схаменулася сенья Фраскіта. — Ну й халепа! Що я робитиму з ним? Що скажуть люди? Лукас що скаже?.. Як я зможу виправдатися, коли сама відчинила йому двері?.. Ой, ні… Я не повинна залишатися тут з ним. Треба шукати чоловіка. Треба зняти переполох раніше, ніж спаплюжать мою честь!»

Постановивши собі так, вона кинула мушкет, побігла до стайні, відв’язала ослицю, осідлала її абияк, відчинила ворота, легко скочила в сідло, хоч була пухкенька, і поскакала до яру.

— Гардуньйо! Гардуньйо! — ще здалеку почала гукати наваррка.

— Я тут! — озвався нарешті альгвасил з-за огорожі. — Це ви, сеньє Фраскіта?

— Та я. Біжи до млина і рятуй свого хазяїна, бо він умирає!..

— Що ви кажете? Бути не може!

— Що чуєш, Гардуньйо…

— А ви, серденько? Куди це в таку пору?

— Я?.. Відійди, йолопе! Їду в місто по лікаря! — відказала сенья Фраскіта, вдаривши ослицю п’ятою, а Гардунью носаком.

І звернула… не на дорогу в місто, як сказала допіру, а на шлях до ближнього села.

Гардунья не звернув на це уваги, він уже стрімголов мчався до млина, міркуючи собі так: «Їде по лікаря!.. А що ж їй ще лишається робити! Тож і він бідолашний! Знайшов час для недуги!.. Не по зубах, видно, цукерка!»

Коли Гардунья прибіг до млина, корехідор уже отямився і намагався підвестись з підлоги.

Тут же на підлозі, поруч, горів світильник, принесений його милістю зі спальні.

— Вона пішла? — перш за все запитав дон Еухеніо.

— Хто?

— Чортиця!.. Жінка мірошника, хотів я сказати…

— Так, сеньйоре… Пішла вже… і не думаю, щоб в доброму гуморі…

— Ой, Гардуньйо! Я вмираю…

— Та що з вами, заради всіх святих!

— Я впав у воду і змок до рубця… Промерз до кісток!

— Так, так! Он якої заспівали!

— Гардуньйо!.. Думай, коли говориш!

— Я ж нічого не кажу, сеньйоре.

— Ну, гаразд, рятуй мене.

— Хвилинку… Зараз усе влаштую, ваша милість!

Так сказав альгвасил і вмить ухопив однією рукою світильник, а другою підхопив корехідора під пахву. Перенісши його нагору, до спальні, він скинув з нього весь одяг, вклав у ліжко, збігав до давильні, приніс оберемок дров, розпалив у кухні вогонь, приніс згори одяг свого начальника й розвісив на бильцях двох чи трьох стільців. Тоді запалив ліхтар, повісив його на гачок і знову повернувся до спальні.

— Як ми себе почуваємо? — запитав він дона Еухеніо, підносячи світильник якнайвище, щоб роздивитися обличчя потерпілого.

— Чудово! Здається, починаю пітніти… Завтра я тебе повішу, Гардуньйо!

— За що, сеньйоре?

— І ти ще насмілюєшся питати? Чи ти гадаєш, що я, діючи за твоїм планом, розраховував лягти у це ліжко сам-один, та ще вдруге прийнявши хрещення в купелі? Завтра ж тебе повішу!

— Але скажіть, ваша милість, що скоїлося?.. Сенья Фраскіта?..

— Сенья Фраскіта хотіла мене вбити. Це все, чого я досяг, послухавши твоїх порад!.. Кажу, що завтра вранці повішу тебе.

— Ну, до вбивства напевне не дійшло б, сеньйоре корехідор! — зауважив альгвасил.

— Чому ти так думаєш, зухвальцю? Бо я й без того лежу тут знесилений?

— Ні, сеньйоре. Кажу так, бо сенья Фраскіта не така жорстока, коли поїхала до міста по лікаря…

— Святий боже! Ти певний, що вона поїхала до міста? — вигукнув дон Еухеніо, вкрай переляканий.

— В усякому разі, вона мені так сказала…

— Біжи, лети, Гардуньйо! О! Я зовсім пропав! Знаєш, навіщо сенья Фраскіта поїхала до міста? Щоб розповісти усе моїй жінці!.. Сказати їй, що я тут! О боже мій, боже! Я й на гадці не мав такого! Думав, що вона поїхала до села шукати чоловіка, а чоловік її в надійних руках, — мені й байдуже, що вона поїхала! Але в місто!.. Гардуньйо, біжи, лети… Ти прудкий, врятуй мене! Аби тільки клята жінка мірошника не пробралася в мій дім!

— І ваша милість мене не повісять, коли мені це вдасться? — з прихованим глумом запитав альгвасил.

— Навпаки! Я подарую тобі черевики, вони майже нові, а на мене завеликі. Я подарую тобі все, що забажаєш!

— Коли так — лечу! Спіть спокійно, ваша милість. Наваррку я засаджу до в’язниці і за півгодини повернуся. Коли треба, я біжу швидше за осла! — сказав Гардунья і збіг сходами вниз.

Певна річ, що саме коли альгвасил мчав до міста, на млині побував мірошник і підгледів у замкову щілину страшне видиво.

Полишимо поки що корехідора пітніти в чужій постелі, а Гардунью — бігти до міста (куди невдовзі слідом за ним рушить дядько Лукас у трикутному капелюсі та яскраво-червоному плащі), і, теж перетворившись на скороходів, поспішимо до села вслід за відважною сеньєю Фраскітою.

На шляху від млина до села з жінкою мірошника трапилася лише одна пригода: вона трохи переполошилася, побачивши, що хтось серед поля викрешує вогонь.

«А раптом це шпигун корехідора? Може,