Читати книгу - "Чудесний генератор"

— Ну, гаразд, Андрію Антоновичу. Тільки, розумієте, що це треба робити, щоб наші не знали. Ви приходьте до лабораторії, коли я працюватиму. Ми й зробимо. Але…

— Що таке? — збентежився Андрій Антонович.

— Я ж не можу вам сказати, що з того вийде. Отже, щоб потім мене не лаяли в разі чого…

Так виникла таємнича змова Роми з старим Андрієм Антоновичем. І ніхто з них навіть подумати не міг, які наслідки дасть майбутньому ця напівжартівлива змова. Проте, хіба не буває, що з якоїсь дрібнички, на яку з першого погляду й уваги звертати не варт, — виникає врешті не тільки щось важливе, а навіть грандіозне, велетенське відкриття?.. Хіба не відкрив геніальний Ньютон закону земного тяжіння завдяки тому, що перед ним з дерева впало стигле важке яблуко?.. Хіба не винайшов великий Уатт парової машини, спостерігаючи, як підстрибувала на скипілому чайнику кришка, підкидувана парою?..

Звісно, нам можуть заперечити, що все це, так би мовити, лише зовнішні причини великих відкрить та винаходів. Правильно, погоджуємося: перед тим, як Ньютон помітив своє яблуко, він зібрав у своєму мозку всі досягнення науки того часу. Яблуко лише штовхнуло його підбити розкішне «всього» у графі «здобутки колективного розуму» велетенської бухгалтерської книги культури людства. Так само було і з Уаттом — життя посувається невпинно, якби в цьому рядку випала з набору навіть найнеобхідніша літера, складач просто замінив би її іншою, такого самого значення. За Уаттом уже посувалися Стефенсон, що поставив його парову машину на рейки, і Фультон, який вмістив її на судні. Припустімо на мить, що Уатт вмер дитиною: хіба затримало б це розвиток техніки? Хіба спинило б це Стефенсона й Фультона?..

Ні. Знайшовся б хтось інший, хто винайшов би парову машину, можливо з невеличкою поправкою; цей «хтось» винайшов би парову машину, спостерігаючи вже не чайник, а, припустімо, закипілий казан, накритий покришкою. Проте, хіба це не те ж саме?..

Так само і в нас. Містеру-Пітерсу не спала на думку лисина Андрія Антоновича. Не задумалися про неї ні Олесь, ні Рома, ні Рая, ні навіть сам Іван Петрович. Але початковий поштовх все ж таки виник — від самого Андрія Антоновича. І тепер даремно б намагалися всі сили природи затримати вільний розвиток подій. Яблуко впало, кришка на чайнику почала підстрибувати, Рома одягнувся й пішов до лабораторії, навіть не уявляючи собі, яке велетенське яблуко він несе з собою, щоб упустити його слушної хвилини біля генератора.

До лабораторії Рома зайшов саме тоді, коли Містер-Пітерс гнівно розглядав розсипане по підлозі зерно й прогризений пацюками чувал. Помітивши Рому, він повернувся до нього:

— Маєш. Пліз, подивися. Пацюки ласували нашим просвіченим зерном. Це просто чорт зна що. Мало того, що ми розкидуємо дорогоцінний науковий матеріал. Мало того, що ми підгодовуємо огидних тварин. Та ти знаєш, що з цього може вийти?

Рома знизав плечима:

— Не знаю, та до мене це й не стосується. Я тут не працював.

— Мусиш знати. Дослідження, які провадились в Парижі, наочно довели, що зріст тварини збільшується, коли її годувати просвіченим продуктом. Ось що. Тварина здоровішає. Розумієш?

Рома розсміявся:

— Виходить, пацюків ми посадили на посилене харчування? Ну що ж, треба й пацюкам побувати в санаторії…

— Нема чого сміятися. З цього, знаєш…

Легкий стукіт у двері примусив його спинитися.

— Хто там? Увійдіть, — відгукнувся Рома.

Він поглянув до дверей — і зомлів.

На порозі стояла чорноока дівчина у білій косинці. Щоправда, сьогодні вона була вже не в червоній сукні а в білій з чорними ґратками, — та це аж ніяк не зменшувало її вродливості. Дівчина стояла на порозі, поглядаючи на Містера-Пітерса й Рому. І дивно, хоч обличчя її було цілком спокійне й серйозне, кожен, поглянувши в її очі, побачив би, що десь у тих дівочих очах сховалася весела, задерикувата усмішка.

— Що… що вам треба?.. — заїкаючись спитав Рома.

— Мене до вас директор, Данило Якович послав. Він каже, що ви збираєтесь нашу худобу просвічувати. Так от, з ким треба умовлятися?

Дівчина говорила цілком серйозно, а проте з її очей ось-ось готова була вистрибнути усмішка.

Рома зітхнув:

— Це… це ми просвічуватимемо. Ми… з цим ось товаришем, — показав він рукою на Містера-Пітерса.

— Ви? — перепитала дівчина, оглядаючи обох. — Гаразд. Так, от мені треба знати, хто матиме справу з нашими коровами, коли їх готувати тощо.

— А це… це, значить, вам доведеться допомагати нам просвічувати? — з надією спитав Рома.

— А хоча б і мені, хіба це не все одно?

Рома не витримав. Він з благанням підморгнув Містеру-Пітерсу і відповів дівчині:

— З коровами, знаєте, я працюватиму. Так, так, я. Дуже радий з вами познайомитися. Моє ім’я — Рома. А ваше?

Усмішка все ще ховалася в очах дівчини, коли вона стримано відповіла:

— Мене звуть Ганна. Дуже приємно.

Рома вклонився, потім вказав на Містера-Пітерса:

— Це наш бригадир — товариш Петро, а ми його називаємо Містер-Пітерс. То нічого, що така прикладка, він дуже хороший.

Містер-Пітерс із здивуванням подивився на Рому: чого це він так розійшовся?.. Проте, він і собі вклонився Ганні й поглянув на неї саме в ту секунду, коли вона сказала:

— Дуже приємно. Значить, я передам Тетяні, що з коровами буде працювати товариш Рома. А з курами?

— Про… пробачте, якій Тетяні? — збентежився Рома.

— Та нашій завідувачці молочарського господарства.

— А… а ви що ж? — розгублено не вгавав Рома.

— А я завідую птахівництвом. Я тут на практиці. Так хто ж буде з курами?..

От тепер з очей Ганни приснули промені сміху — веселого й задерикуватого. І кожному, хто бачив ці очі, хотілося тієї ж миті сміятися самому, такий чудовий