Читати книгу - "Чудесний генератор"

Стрижень сяяв, розжарений до білого. Швидким рухом Олесь вимкнув генератор. Лампи згасли. Зникло звичне шипіння, в лабораторії стало дивно тихо: адже вуха Олеся звикли до цього шипіння, і тиша здавалася ненормальною. Стрижень повільно холонув. Ось він став знов темний. Олесь з полегшенням зітхнув: лихо пройшло стороною, не зачепивши його. Що було б, коли б Олесь зіпсував генератор тут, підчас гарячої роботи?

Ще раз Олесь оглянув стурбованим поглядом генератор. Здавалося, все було гаразд. Проте, Олесь вирішив дати генераторові трохи перепочити.

«Та й сам я відпочину якихось десять хвилин», — подумав Олесь. Він сів біля стола, відсунувши вбік просвічене зерно, поклав на стіл руки й схилив на них голову. Ах, як він втомився!.. Голова лежала на руках, як свинцева; очі заплющилися і шкода було намагатися їх розкрити, бо вони немов склеїлися.

«Смішно: очі склеїлися…»

Це було останнє, про що подумав Олесь. Через кілька секунд він уже спав солодким і міцним сном стомленої вкрай молодої людини. Можна було гарантувати, що він не прокинувся б навіть від доброго штовхана.

Тим більше не чув він шарудіння швидких лап, що бігали навколо нього в усіх напрямках. Не чув він і хрумтіння зерна, що його з насолодою жерли тварини, які бігали спочатку по підлозі, а потім швидко забралися й на стіл. Тварини ці радісно жерли смачне тепле зерно. Вони ворушили довгими вусами, вони з’являлися ще й ще — немов перші з них устигли вже подати сигнал решті, яка залишалася до того під підлогою.

Так, Олесь спав солодким сном в оточенні пацюків. Тих самих пацюків, що про них скаржився директор Данило Якович:

— Пацюків у нас сила…

Пацюки бігали повз саме обличчя Олеся, майже торкаючись своїми довгими вусами й хвостами до його голови. Олесь спав.

Ось два пацюки наскочили один на одного. Вони зойкнули, пискнули — і вчепилися один в одного. Пацюки билися, вгризаючись один одному в спину. Шаруділо зерно, яке вони скидали з столу. Нарешті, один переміг, другий стрибнув з столу й зник у норці. Перший переможно випростався й заходився наздоганяти інших, що жерли зерно.

Олесь спав — і тільки один раз поворушився, коли якийсь ситий пацюк, замість бігти до ніжки, стрибнув просто йому на коліна й далі на підлогу.

І тільки перед самим світанком закінчився пацючиний бенкет. Рожеве проміння ранкового сонця, боязко зазирнувши крізь вікно до лабораторії, не побачило пацюків. Вони зникли, нажершись.

Поклавши голову серед розкиданого зерна, в лабораторії спав сам Олесь. Якби він знав, що він наробив!

Якби він знав…

Значно гірше спав цю ніч Рома. Серце його розривалося на шматки. Його кохання так само розривалося. Одну частину почуття з нестримною силою притягала до себе чорноока дівчина в білій косинці. Чорноока дівчина усміхалася бідному Ромі уві сні — і тануло від тієї чарівної усмішки його серце. Але залишалася ще друга частина почуття, друга половина серця. І тут панувала золотоволоса Рая. Хіба ж міг Рома так швидко викинути її з свого серця?..

І коли тануло від насолоди однією своєю половиною Ромине серце під теплим промінням незрівняної усмішки чорноокої красуні, — другу половину немов хтось обгортав у морозну кригу. Рома просто перед собою бачив презирливу усмішку Раї — Раї, яку він майже зрадив.

А ранком, коли так приємно сняться останні сни, коли лячно навіть подумати про потребу вставати, одягатися й попрощатися з золотими снами, — ранком, повторюємо, Рома почув знайомий голос Андрія Антоновича, що будив його:

— Уставай, уставай, досить уже. Наказано, щоб ти встав.

— Хто наказав?..

— Хто треба, той і наказав.

— Скажи, хто, бо не підведуся.

— Та бригадир твій. Лютий, лається…

Нічого не поробиш. Ромі довелося вставати. До речі, було вже зовсім не рано — і коли Рома сів на ліжку, його голову облило сліпуче сонячне проміння. Андрій Антонович скептично дивився на нього.

— Чого дивитеся, Андрію Антоновичу? — спитав Рома напівсонним ще голосом. — Адже коли ви молодим були, так само, мабуть, не хотілося вставати…

Дивно, але цього разу Андрій Антонович не обмежився нескладним жартом, як завжди. Навпаки, він широко посміхнувся, сів коло здивованого Роми і, погладжуючи лисину, заговорив:

— Прохання в мене є до тебе. Попросив би вашого бригадира, та лютий він якийсь. Дівчинку вашу просити незручно, не її то справа. А Олесь, мабуть, сьогодні весь день спатиме.

— Чому?

— Працював допізна. Я до нього зайшов — куди там… Тільки знає, що чували перевертати… От, я до тебе. Слухай, он яка справа…

Він ще раз погладив лисину й пасмо волосся навколо неї. Голос його зазвучав дуже таємничо:

— Просвіти ти мені її…

— Кого? — вкрай здивувався Рома.

— Та її… — Андрій Антонович виразно погладив лисину.

Рома широко розкрив очі:

— Лисину?.. Але навіщо?

Андрій Антонович хитро усміхнувся:

— Хе, знаю, знаю… Іванові Петровичу просвітили волосся — воно покоричнявіло. Раз. Правда ж?

— М-да, — погодився Рома.

— Я ж і кажу — раз. Кішку просвітили — пухнастою якою стала, га? Навіть там, де шерсть була вирвана, навіть там нова виросла. Правда?

— Та воно правда, але…

— Ну, просвіти, я ж тебе прошу. Я тобі ще скажу, я ж навмисне для цього сюди поїхав. Щоб моя стара не казала мені, більше, що я лисий дід…

Рома ледве стримувався, щоб не розсміятися — такою смішною здавалася йому думка про просвічування лисини Андрія Антоновича. Проте, старий так просив, його очі так ласкаво поглядали, що Рома зрештою погодився: