Читати книгу - "Штани з Гондурасу"

— Куди, іроди! Не в той бік! — заревів я, бо в очах аж вогнем блиснуло. — Біжи, Васильку, поклич дядька Данила. Він, здається, вдома сьогодні.

Вибіг Василько на поріг.

— Дядьку Даниле! Дядьку Даниле! Ходіть сюди, бо наші тато замоталися в ногах!..

Прийшов Данило. Аж присвиснув:

— Може, на тебе шафа впала?

— Не питай, — молю, — допоможи.

— Не можна, — каже Данило глибокодумно. — Не можна по-кустарному. Треба по-вченому. До лікаря треба. Стривай, я зараз…

За кілька хвилин прибіг Данило, взяв мене на руки, виніс на подвір’я й посадив у вистелену сіном тачку.

— Поїхали, — каже.

Везе мене вулицею. Юрба дітлахів вистрибує навколо тачки, галасує. Люди стоять у воротах і співчутливо кивають головами. Василько на їхні запитання авторитетно пояснює, що «тато замоталися в ногах».

У поліклініці мене розмотали. Правда, підвестися одразу я не міг. Щось там порозтягувалося.

А лікар сказав:

— Щастя, дядьку, що ви опановували тільки хатха-йогу, себто першу сходинку. А то б вас і сам Бог не розмотав.

Приходжу до своїх ровесників. Сімдесятилітніх хлопців і дівчат. А вони заздрісно:

— Щось ти, Ільку, все молодієш. Он Варвара з тобою до школи ходила, а поглянь на неї. Зігнулася в дві погибелі. Ти ж — ніби огірочок свіженький.

— Еліксир молодості, — кажу. — У мене є онук. Чотири роки. Як ртуть. Всі на роботу йдуть. Мене з ним вдома залишають. Для прикладу хоча б учорашній день. Тільки схопилося з ліжечка, вже кричить:

— Діду! Ставай на руки і на ноги! Будеш кінь…

Я навкарачки. Він дав мені у зуби ремінець від штанів, виліз мені на спину, шльопнув кописткою по тому місцю, де має бути хвіст:

— Вйо-о-о, коню! Брикай! Брикай! Підкидай ногами! Фицай, іржи!

Добрикався я до того, що на підлозі простягнувся. А він:

— Діду, ти вже здох?

— Здох, — кажу.

— Тоді давай будемо лупити з тебе шкіру…

Скинув з мене сорочку. Почав відтягувати шкіру. Такий масаж зробив, що досі вся спина горить. Добре, що я ницьма лежав.

Набридло йому це заняття. Каже:

— Давай в перукарню гратися.

Посадив мене на свій дитячий стільчик. Окутав рушником навколо шиї. Почав за бороду і за вуса смикати. Стриже, значить. У мене з очей вже сльози течуть, а він:

— Не плач. Ти ж мужчина. Герой…

Не встиг я витерти заплакані очі, він бовсьнув мені на голову чашку холодної води:

— Освіжимо трохи…

Поки я рушником витирав голову, він встиг притягти і включити пилосос:

— Завивку будемо робити….

Тоді надів мені на голову каструлю:

— Висушити треба…

Але раптом йому стрільнула інша думка:

— Діду, давай будемо робити весілля. Ти — барабан…

І затарабанив ложками по каструлі на моїй голові.

— Грай! Грай! — кричить. — Отак губами грай: «Ту-ру-ру-ру! Ту-ру-ру-ру». Ніби труба…

Сиджу. Турурукаю. Він тарабанить ложками по каструлі. І наспівує:

— Яка там, дитино, тиша, — говорю. — Вліз би ти під оцю каструлю…

— Діду, не говори! Грай!..

Після цього вигукнув:

— Діду, цирк! Давай будемо робити цирк. Ставай на руки, підніми догори ноги і ходи…

Видно, йому не дуже сподобався мій номер. Бо як я тільки гепнувся на підлогу, переробив мене на лунохода. Прив’язав мені до ноги шнур від пилососа, клацає вмикачем і командує:

— Старт! Лізь на софу і джуми, як машина. Отак: джу-у-у…

Я джумлю. Рачки лізу на софу, тоді на стіл.

Він кричить:

— На шафу! Діду, лізь на шафу! І джуми голосніше!

На шафу я зопалу видряпався. Але джуміти перестав.

Бо бачу, що злізти мені буде набагато важче.

— Що ти бачиш, діду? — питає онук знизу.

— Кратери. Давай, — кажу, — стели біля шафи ковдру. Тоді перину. Тоді подушки. Спробуємо зробити м’яку посадку…

На щастя, прийшла на обід невістка. Від здивування рот розкрила:

— А ви чого на шафу залізли?

— Я не на шафі, — кажу. — Я на Місяці. У космос мене запускав. Підтягуй стола. Будемо якось приземлятися…

Отаке-о. А ви заздрите, що я моложавий. Варварою дорікаєте. Та якби Варварі таке ось випробування, вона ще на танці бігала б…

Після того, як поета Цвіркуненка на зборах нашого літоб’єднання звинуватили, що він відірвався від свого трудового колективу, я задумався. Зі мною так не повинно статися.

Першу свою гумореску, написану після критики на адресу Цвіркуненка, я вирішив прочитати двірникові.

— Ви мені даруйте, — кажу, — що турбую. Але хотів би почути вашу думку.

Двірник терпляче вислухав. Тоді сказав:

— Скарга хороша. Написано грамотно. Без лайки…

Наступного разу я