Читати книгу - "Містер Мерседес"

— І залишає ключ у замку запалювання. Їй не хочеться цього визнавати, ні

перед нами, ні перед собою, але саме так з нею і трапилося.

— Хоча той застережний сигнал… — з сумнівом промовив Ходжес.

— Можливо, коли вона вилазила, повз неї проїжджав якийсь великий ваговоз, і вона не почула сигналу. Або поліцейська машина з увімкнутою сиреною. А

може, вона була так глибоко занурена у власні думки, що проігнорувала

його.

Це було схожим на правду тоді, і тим більше стало схожим пізніше, коли

Мак-Ґрорі сказав їм, що ніхто не зламував той смертевіз, щоб у нього

залізти, і ніхто в ньому не «прикурював контакти», щоб його завести. Що

непокоїло Ходжеса — насправді то було єдине, що його непокоїло — це те, як сильно йому хотілося, щоб це було правдою. Їм обом не подобалася місіс

Трелоні у тих її блузках з викотом човником, з її ідеально вищипаними

бровами і писклявим пирсканням удовички-сміхунки. Місіс Трелоні, яка не

питалася про загиблих чи покалічених, навіть не заїкнулась про них ні

разу. Вона не була вбивцею — в жодному разі не була, — але було б добре

довести її часткову вину. Нехай би отримала ще дещо для роздумів, окрім

як про вегетар’янські обіди з «Багаї».

— Не переускладнюй простого, — повторював його напарник. Корок на дорозі

розчистився, і він утопив педаль. — Їй видали два ключі. Вона заявляє, що

має тільки один. Так воно й є. Сучий син, який вбив тих людей, коли вже

йшов геть, мабуть, викинув до першого-ліпшого риштака той ключ, який вона

залишила в замку запалювання. Той, який вона нам показувала, то запасний.

Це потребувало з’ясування. Коли чуєш стукіт копит, не думаєш про зебру.

20

Хтось його делікатно термосить, як ото роблять, коли будять того, хто

міцно спить. І Ходжес усвідомлює — він дійсно майже заснув. Або

загіпнотизував себе спогадами.

Це Елейн, метрдотелька «ДеМазіо», і дивиться вона на нього стурбовано.

— Детективе Ходжес? З вами все гаразд?

— Нормально. Але тепер я просто Ходжес, Елейн. Я вже на пенсії.

Він бачить стурбованість у її очах, і дещо більше. Дещо гірше. Він

залишився єдиним клієнтом у ресторані. Він помічає офіціантів, що стоять

купкою біля дверей у кухню, і раптом бачить себе таким, яким його, мабуть, побачили вони і Елейн — старим дідом, який надовго засидівся тут

після того, як його компаньйон (і всі інші) пішов. Старий, отяжілий

дядько, який обсмоктував виделку, наче дитина льодяник, а потім просто

вдивлявся крізь вікно.

«Вони загадуються, чи не від’їжджаю я до королівства Деменції на

Альцгаймер-експресі», — думає він.

Він дарує усмішку Елейн — свою найкозирнішу, широку і чарівливу:

— Ми з Пітом теревенили про старі справи. Я тут розмірковував про одну з

них. Типу відтворював її подумки. Перепрошую. Я вже вимітаюсь.

Але коли він підводиться, його хитає, він б’ється об стіл, звалюючи

напівповну склянку з водою. Елейн хапає його за плече, щоб утримати, стривожена ще дужче, ніж перед тим.

— Детективе… містере Ходжес, ви спроможні повести машину?

— Звісно, — каже він, але занадто палко. Шпильки і голки роблять

спринтерські спурти від щиколоток йому до промежини, а потім знову назад

до щиколоток. — Випив всього дві склянки пива. Решту допив Піт. У мене

трохи затерпли ноги, ото й усе.

— О. А зараз вам уже покращало?

— Нормально, — каже він, і ногам дійсно стає краще. Слава Богу. Він

пригадує, що десь читав, що літнім людям, особливо літнім людям із зайвою

вагою, не можна довго сидіти. Під коліном може утворитися тромб. Встаєш, а той тромб робить свій смертельний спурт вгору, просто в серце, а там

уже й «янголе, янголе, ми падаємо».

Вона йде разом із ним до дверей. Ходжес усвідомлює, що він зараз думає

про ту приватну сиділку, чиєю роботою було наглядати за матір’ю місіс Т.

Як там було в неї прізвище? Гарріс? Ні, Гарріс — то доморядниця. У

сиділки прізвище було Ґрін. Коли місіс Вортон бажалося пройти до вітальні

або відвідати сортир, чи ескортувала її місіс Ґрін отаким чином, як оце

зараз його ескортує Елейн? Звісно, саме так вона й робила.

— Елейн, зі мною все гаразд, — каже він. — Правда. Розум тверезий. Тіло в

балансі. — Він простягає руки, щоб це показати.

— Добре, — мовить вона. — Приходьте до нас знову й не змушуйте нас надто

довго чекати наступного разу.

— Моя обіцянка.

Виступаючи на яскраве сонячне світло, він дивиться собі на годинник. Уже

по другій. Він пропустив свої пополудневі телепередачі, і це його не

хвилює ані на дрібку. Хай та пані суддя і нацист-психолог їбуть самі

себе. Або одне одного.

21

Він повільно заходить на парковку, де, окрім його власного, залишилися

хіба що автомобілі працівників ресторану. Він дістає ключі й підкидає їх

на долоні. Несхоже на ключ місіс Т. Ключ від його «Тойоти» висить на

колечку. І, о так, при ньому мається і брелок — пластиковий прямокутник

із вставленою в нього фотографією його дочки. Усміхнена Еллі, в уніформі

гравчині команди Міської середньої школи з лакросу[95].

У питанні щодо ключа від «мерседеса» місіс Трелоні ніколи не відступалася

від свого. Упродовж усіх співбесід вона продовжувала наполягати, що мала

тільки один ключ. Навіть після того як Піт Гантлі показав їй накладну з

написом ПЕРВИННІ КЛЮЧІ (2) у списку того, що йшло разом з автомобілем, володаркою якого вона стала у 2004 році, вона продовжувала наполягати на

тому самому. Вона казала, що в накладній помилка. Ходжес пам’ятає залізну

впевненість у її голосі.

Піт сказав би, що вона зізналася лише в самому кінці. Прощальної записки

не знадобилося; самогубство є зізнанням по самій своїй природі. Стіна її

заперечень врешті-решт розсипалася. Як у того парубка, який збив когось

на дорозі та втік, спадає тягар з душі: «Так, гаразд, там була дитина, а

не собака. Там була дитина, а я в той момент глянув на свій мобільний, щоб подивитися, чий дзвінок пропустив, і я її вбив».

Ходжес пам’ятає, як їхні наступні співбесіди з місіс Т. створювали

химерний ефект підсилювання. Що більше вона заперечувала, то дужче їм не

подобалася. Не тільки Ходжесу й Гантлі, а й усьому підрозділу. І що дужче

вона їм не подобалася, то ще