Читати книгу - "Диявол і сеньйорита Прим"

Почуття гордості переповнювало Шанталь, та вона раптом згадала, що мусить тримати язика за зубами й не бовкнути ненароком про той зливок, що належить їй, бо зрештою її переконають, що коли вона не розділить і своєї частки між усіма городянами, то її аж ніяк не можна буде вважати святою.

Що ж, вона на свій манер допомагає чужоземцеві порятувати душу, і це їй зарахується перед Богом, коли прийде час тримати відповідь за все, що зробила вона за життя. Утім, доля чужоземця не надто її переймала, і мріяла вона лише про те, щоб якнайшвидше промайнули ці дві доби, бо вже не мала більше снаги тримати в душі цю таємницю.

Люди у Віскосі були нічим не гірші й не ліпші за мешканців сусідніх містечок, але в одному Шанталь була переконана несхитно — на вбивство вони не здатні. А тепер, коли про золото знають усі, ніхто з місцевих не зважиться виявити ініціативу самостійно, — по-перше, тому що нагороду буде розділено між усіма порівну, а Шанталь не знала нікого, хто став би ризикувати заради чужого прибутку. По-друге, якби навіть городяни й зважились на таке (у що Шанталь нізащо не вірила), — то в убивстві муситиме взяти участь усе населення Віскоса, за винятком хіба що людини, призначеної в жертву. І нехай хтось один виступить проти, — а за відсутності таких цією людиною стане вона, — і всім мешканцям Віскоса загрожуватиме викриття й арешт. Ліпше бути бідним і чесним на волі, аніж багатієм за ґратами.

Спускаючись східцями, Шанталь згадала, що навіть вибори війта у крихітному містечку із трьома вуличками спричинили запеклі суперечки й розділили жителів Віскоса на різні партії. Коли ж задумали розбити дитячий парк у нижній частині містечка, спалахнули такі запеклі дебати, що до закладин так і не дійшло, — одні казали, що у Віскосі немає дітей, інші запевняли, що от розіб’ємо парк, діти й повернуться: батьки, приїхавши у відпустку, помітять зміни на краще й привезуть дітей в отчий край. Суперечки точилися з будь-якого приводу, — сперечалися про те, чи гарний хліб, про те, скільки має коштувати ліцензія на відстріл дичини, про те, існує чи ні проклятий вовк, про дивну поведінку старої Берти й, цілком імовірно, про потаємні побачення Шанталь Прим з деякими постояльцями готелю. Одначе досі ще ніхто не зважувався сказати їй про це в очі.

Шанталь підійшла до хлібного фургона, вперше в житті тримаючись так, ніби відігравала в історії Віскоса головну роль. Досі була вона безборонною сиротою, бідною дівчиною, що так і не спромоглася вийти заміж, офіціанткою й прибиральницею в шинку, безталанною істотою, що шукає супутника. Та хай лише мине дві доби, і всі цілуватимуть їй ноги, дякуватимуть за щедрість і великодушність і, гляди, запропонують балотуватися на посаду війта на найближчих виборах (вона, певне, відмовиться, щоб якнайдовше покрасуватися у новій своїй іпостасі й досхочу насмакуватися досі невідомим плодом слави).

Люди, що зібралися коло фургона, купували хліб мовчки. Всі повернулися до Шанталь, але ніхто не промовив ані слова.

— Що це коїться у вашому Віскосі? — поцікавився водій. — Мо’ хтось помер?

— Ні, — відповідав йому коваль, що теж зрання прийшов по хліб замість того, щоб суботнім ранком виспатися досхочу. — Просто дехто в нас кепсько поводиться, і нас це непокоїть.

Шанталь стояла, не розуміючи, що діється.

— Бери, по що прийшла, — почула вона чийсь голос. — Він поспішає.

Дівчина машинально простягнула гроші й одержала хліб. Водій фургона знизав плечима, ніби показуючи, що йому годі зрозуміти, про що тут іде мова, простягнув їй здачу, сів за кермо й поїхав своєю дорогою.

— То тепер я запитаю: «Що це коїться у нашому Віскосі?» — сказала вона, і від страху голосніше, ніж дозволяли правила гарного тону.

— Сама знаєш, що коїться, — відповів коваль. — Штовхаєш нас на злочин у обмін на гроші.

— Нікуди я вас не штовхаю! Я всього лише зробила так, як звелів мені чужоземець. Ви що, збожеволіли всі?!

— Бачу, це ти збожеволіла. Як ти могла виконувати доручення цього безумця?! На бісового батька тобі це здалося? Що ти на цьому виграла? Заманулося, щоб наше місто стало пеклом, як у тій історії, що повідав Ахав? Ти втратила достоїнство й втратила честь!

Шанталь затремтіла.

— Ні, я бачу, ви очманіли! Невже хто-небудь із вас всерйоз сприйняв це парі?!

— Облиште її, — сказала хазяйка готелю. — Нам час варити каву до сніданку.

Люди помалу розходилися. Шанталь продовжувала тремтіти, притискаючи до себе буханець хліба і не в змозі зрушитися з місця. Її земляки, що завше з приводом і без приводу сперечалися одне з одним, уперше прийшли до одностайного висновку — винна вона! Не чужоземець, не парі, а вона, Шанталь Прим, підохочує їх до злочину. Певне, світ на ній зійшовся клином.

Вона лишила буханець на призьбі свого будинку й подалася геть із міста в бік гір. Їй не хотілося ані їсти, ані пити. Їй взагалі нічого не хотілося. Вона раптом зрозуміла дещо вельми важливе, і це розуміння сповнювало її душу острахом, жахом, панікою.

Водієві фургона ніхто нічого не сказав.

Природно було б, якби така от подія обговорювалася й коментувалася, — з обуренням чи зі сміхом, однак хлопець, що привозив своїм фургоном у Віскос хліб і здобу, так і не довідався, що ж коїться в місті. Так, того дня мешканці вперше об’єдналися, і ніхто не побажав обговорювати зі стороннім те, що сталося напередодні ввечері, хоча про подію в шинку знали вже абсолютно всі. І всі несвідомо вступили в мовчазну змову.

А може, кожен з них у глибині душі уявляв собі оте неймовірне, прораховував вірогідність нездійсненного.

Берта підкликала її до себе. Стара сиділа на колишньому місці і, як завше, спостерігала за життям міста. Однак вона вже нічим не могла зарадити біді, бо ввійшла у Віскос небезпека більша, ніж можна було собі уявити.

— Мені не хочеться розмовляти, — сказала Шанталь. — Не можу ні думати, ні діяти, ні