Читати книгу - "Диявол і сеньйорита Прим"

Може здатися неймовірним, але від цих слів чужоземець відчув полегшення, немов чуже страждання приглушило його власний біль. З тої миті демон більше не полишав чужоземця. Так тривало два роки, і від усвідомлення того, що демон цілковито заволодів його душею, йому не робилося ні сумно, ні радісно.

У міру того як він освоювався в товаристві диявола, він щораз частіше старався розпитати його про природу Зла, проте жодного разу так і не одержав чіткої й певної відповіді.

«Марно допитуватись, з яких причин я існую. Якщо тобі неодмінно кортить пояснення, можеш сказати самому собі, що я є те покарання, яке визначив собі сам Бог за те, що в мить сум’яття надумав створити Всесвіт».

І оскільки диявол уникав розповідей про себе, чужоземець сам заходився розшукувати всілякі згадки про пекло. І він пересвідчився, що у священних книгах ледве не кожної релігії мовиться про якесь «місце покарання», куди потрапляє безсмертна душа людини, що за життя чинила злочини проти суспільства. Так-так, як правило, саме проти суспільства, а не проти особистості. Розлучившись із тілом, запевняли інші книги, душа перепливає через ріку, стрічає пса й заходить у двері, з яких вже не вийде ніколи. Тлінні рештки людини кладуть у могилу, і тому місце, де доведеться страждати її душі, змальовують зазвичай як царство пітьми, що розташоване під землею. А на думки про те, що всередині там вирує полум’я, наводили людей виверження вулканів, і уява малювала їм картини, на яких грішні душі пожирає одвічний вогонь.

В одній арабській книзі знайшов чужоземець найцікавіший опис загробних мук: душа, що покинула тіло, мусить пройти мостом, не ширшим за лезо бритви (куди веде він, у книзі не говориться). Праворуч від нього — рай, а ліворуч — концентричні кола, що ведуть до темних глибин землі. Грішник несе в правій руці свої добрі діла, а в лівій — свої гріхи, і, залежно від того, що переважить, впаде він на той бік, якого удостоївся своїм земним життям.

У християнському віровченні описується місце, де чується плач і скрегіт зубовний.

В іудаїзмі — підземна печера, де місця стає лише для певного числа душ, і того дня, коли пекло переповниться ущерть, настане кінець світу.

Іслам тлумачить пекло як вогонь, що пожирає всіх, «якщо тільки Всевишній не захоче вчинити інакше».

Для індуїстів пекло ніколи не було місцем вічних мук, оскільки послідовники цієї релігії вірять, що по якомусь часі душа перевтілиться, щоб спокутувати свої гріхи там, де вони були скоєні, — тобто на цьому світі. Проте й у цій релігії існує 21 різновид загробних мук, кожному з яких відведене окреме місце в так званих «підземних краях».

Буддисти також розрізняють кілька видів покарань, які чигають на душу в загробному світі: вісім вогненних пекл і вісім крижаних, а на додачу — ще якесь царство, де грішник не відчуває ані спеки, ані холоду, проте приречений вічно мучитися від голоду та спраги.

Однак ніхто не може сперечатися у винахідливості з китайцями. Вони, на відміну від тих, хто поміщав пекло під землю, вважають, що душі грішників відлітають на гору, що зветься Мала Залізна Загорожа, яка оточена іншою, Великою Залізною Загорожею. Між ними й розташовуються один над одним вісім великих пекл, кожне з яких править шістнадцятьма малими, а ті, в свою чергу, десятьма мільйонами підлеглих пекл. Китайці також вважають, що легіони демонів і чортів складаються з грішників, які вже відбули термін свого покарання.

От і виходить, що тільки вони, китайці, переконливо пояснюють походження й сутність дияволів, — на власній шкурі відчувши, що таке зло, ті прагнуть перенести його на інших, створюючи вічний цикл відплати.

«Певне, те ж саме коїться й зі мною», — мовив до себе чужоземець, згадавши слова Шанталь. Диявол теж їх почув, а почувши, збагнув, що втратив частину завойованої такими натугами території. Повернути її можна було лише одним способом — не допускати, щоб у душі чужоземця виринав сумнів.

«Так, ти сумніваєшся, — сказав він. — Але жах лишається. Історія про шибеницю дуже гарна й прекрасно все пояснює: люди чеснотливі лише тому, що існує жах. Але сутність їхня обтяжена злом, усі вони — мої нащадки».

Чужоземець тремтів від холоду, однак вікна зачинити не зважувався.

— Господи, я не заслужив того, що трапилося зі мною. Якщо Ти вчинив так зі мною, я можу зробити те ж саме з іншими. Це буде справедливо.

Диявол злякався, однак промовчав, бо не хотів показувати, що й сам відчуває жах. Його підопічний богохульствував і виправдовував свої діяння, проте вперше за два роки почув диявол, як той звертається до небес. Кепський знак.

«Гарний знак», — такою була перша думка Шанталь, щойно вона почула сигнал хлібного фургона, що під'їхав. Життя у Віскосі йшло за звичним розпорядком: люди виходили з дому, купували хліб, а попереду в них були ще субота й неділя, протягом яких вони обговорюватимуть навіжену пропозицію чужоземця, а потім, у понеділок, не без докорів сумління, зберуться подивитися, як він залишає їхнє місто. І отоді вона, Шанталь, і повідає землякам, яке парі нещодавно уклала й виграла. Вона сповістить їм про те, що вони взяли гору в цій битві й розбагатіли.

Ні, її, ясна річ, не зарахують до лику святих, як Савинія, однак протягом багатьох десятиліть мешканці Віскоса згадуватимуть її, — ту, яка врятувала місто від другого пришестя Зла. Може навіть про неї складатимуть легенди, може, майбутні городяни розповідатимуть дітям, що жила-була колись дівчина на ймення Шанталь, і була вона гарненька собою, та треба ж таке, — єдина з усієї місцевої молоді не виїхала з Віскоса, бо серцем відчувала — своє призначення вона має виконати тут. Пристаркуваті прочанки ставитимуть свічку за упокій її