Читати книгу - "Прощавай, рудий кіт"

— Як мій ідеал, — сказав Аарне і зразу ж подумав: «Який я егоїст…»

— А який твій ідеал?

Аарне безрадісно всміхнувся:

— Я не можу цього тобі пояснити…

Він гортав якусь книжку. Раптом з неї випав білий аркушик. Аарне підняв його. То був малюнок кольоровими олівцями — вечірнє небо над чорним лісом. Майя вихопила його з рук і сунула на полицю.

— Скажи, хто це малював?

Майя заклопотано возилася біля полиці. І раптом Аарне зрозумів.

— Це ти?

Майя байдуже кивнула головою.

— Ти малюєш?

— Колись давно… Треба було до стіннівки.

— А тепер?

— Тепер нема бажання.

— Чому?

— Просто так. Нецікаво.

Посутеніло, але вони не вмикали світла. Батьки Майї поїхали до Ленінграда продавати ревінь.

— Чим ти звичайно займаєшся?

— Як? — не зрозуміла дівчина.

— Що ти робиш у вільний час?

— Нічого.

— І тобі не сумно?

— Ні, а що?

Вони знову замовкли. Надворі відлига. За вікном хлюпали по талому снігу перехожі. В домі навпроти засвітилося. Вікно не було завішено, і Аарне бачив, як жінка причісувалася перед дзеркалом. Їй було десь за тридцять. Вона відчинила шафу і почала вибирати сукню, виймаючи всі по черзі і прикладаючи до себе. Нарешті вибрала, усміхнулась, кинула сукню на стілець і запнула фіранку.

…Аарне глянув на Майю. Він бачив нерухому постать дівчини. Обличчя освітлювалось світлом, що падало знадвору. Хлопцеві раптом стало жаль її. Він підвівся, обійшов стіл і став на коліна перед кріслом, у якому сиділа Майя.

— Я образив тебе?

— Ні, але… Я зараз думала, що ми з тобою все-таки дуже різні люди. Ти зовсім з іншого світу.

Аарне усміхнувся.

— У мене взагалі немає ніякого світу, це найсумніше. Але я знайду його. Хто шукає, той знаходить. Може, завтра, може, через двадцять років.

Дівчина провела рукою по обличчю Аарне. Хлопець заплющив очі і відчув, як тонкі пальці торкаються його підборіддя, губів.

— Що ж ти шукаєш?

— Га?

— Що, власне, ти шукаєш?

Аарне не відповів. Що сказати? Про шукання так багато говорилося. Всі щось шукають: сенс життя, своє місце у ньому, своє призначення… Ні, це таке відоме, що нічого додати… Останнім часом шукати стало модно. Всі мучились і писали романи про молодь, що шукає, по сценах рухалися шукаючі герої. Це була злободенна тема, яка давала можливість мудрувати, нарікати і глузувати. Збоку могло здатися, що це нове покоління само не знає, чого воно хоче.

Перед молоддю так багато принад, що вона починала нити, коли від неї вимагали самостійного життя. Звичайна фізична праця в деяких літературних творах зображалась як подвиг. Звісно, все це стосувалося тільки частини молоді. Більшість же стояла біля верстатів чи орала землю, не думаючи ні про які пошуки…

«…Так, але про все це не скажеш Майї».

— Що я шукаю? Я хочу знайти шлях, який веде… до повноцінної людини. Я хочу знайти людину, кращу за мене, яка зможе мене чогось навчити.

— Аарне, якщо ти так кажеш, то ти знайшов цей шлях.

— О ні… Жити все-таки дуже важко, — мовив він якось дивно. Йому хотілося сказати ще багато чого, але він просто поклав свою голову дівчині на коліна і заплющив очі. Так було тихо і спокійно.

— Ти питаєш, що ми шукаємо в житті… Наше місце вже нам визначено, ще ніхто не лишався без місця. Ти питаєш, що ми ще шукаємо… Ти чув: риба шукає, де глибше, людина — де краще, — казав Андо.

— Я не риба.

— Що ти хочеш цим сказати?

— Те, що я з тобою не згоден.

— Он як?

— Не глузуй. У тебе немає нічого святого.

— А у тебе є?

Аарне хотів щось відповісти, але не встиг, бо пролунав голос Корнеля:

— Веенпере, будь ласка, йдіть відповідати. Розкажіть про творчість Сяргава[7].

Аарне підвівся. Про творчість цього письменника від не мав ніякого уявлення. Вісім кроків до дошки були досить довгими, власне, нічого страшного не сталося. На трійку він міг відповісти з літератури, навіть не розкриваючи книжки. Але у Аарне з літератури завжди були п'ятірки, і Корнель викликав його дуже рідко. Сьогодні загальними словами не відбудешся. Аарне говорив якусь хвилину, і