Читати книгу - "Подвійні міражі"

Завокзалля — 2 м

Напівстерті сірі літери на вицвілій блакитній блясі покажчика анічогісінько не прояснили, а навпаки, загнали Юрка з Владою у глухий кут. Напис був химерним і означав менше, аніж нуль. Так здалося Владі. Бобир же, обійшовши навколо стрілки, зупинився, потер підборіддя і присів біля одного з двох стовпчиків, що її підпирали.

— Глянь сюди, — покликав він Владу. — Бачиш? Тут земля розпушена, гадаю, що підпірки ці щойно вкопали.

— Це навряд чи. Покажчик затертий.

— Так, затертий… і свіжі сліди. Що ж він позначає?

— Ну… якщо це Завокзалля, десь має бути і вокзал.

— Де, цікаво знати? — Юрко підвівся. — Де чортам роги правлять?

— Може, десь у лісі? — припустила Влада.

— Безумовно, чом би й ні? Станція «Уріж дуба».

Дівчина фиркнула.

— Ти так і будеш стояти, критикуючи мене, чи скажеш щось конструктивне?

— Вибач, конструктив не підвезли. Постачальник підвів. Але у середній школі, доки я не вшився звідти, мене навчили, що літера «М» на покажчиках та дорожніх знаках є загальновизнаним скороченням від слова «метр».

— Та у вас там геніїв ростили!

— Істину речеш, зухвале дівчисько. А тепер кажи, куди дивиться кінчик стрілки?

— На дерева в лісі, я ж… — Влада затнулася. — Ні. Але ж ні, Юрку, ну що це таке?

— Так. Він дивиться на землю. Покажчик вигнувся, мов спина підлабузника, за якісь секунди, і тепер — тепер він тикає в землю. Як палець нечеми. Вибач. Я, коли хвилююся, вживаю забагато порівнянь.

— А мені натомість мову відбирає.

— Зараз ти говориш досить жваво, люба, — Юрко почекав, та на лагідне звертання Влада не зреагувала. — А мені на гадку спадають божевільні речі.

— Божевільніші, ніж те, що вже з нами сталося?

— Ні. Такі самі, за шкалою причинності — вісім балів з десяти.

Влада зітхнула.

— Говори. Не треба мене жаліти.

— А жаліти тебе дуже приємно, — пробурмотів Бобир і наштрикнувся на гнівний дівочий погляд. — Гаразд, Зевсе-Громівнику. Чула вислів: «Закопати на два метри під землю»?

— Так, а до чого тут. стривай. Це ж глибина могили! Тут що, цвинтар, по-твоєму?

— Ні, — пролунав за їхніми спинами напрочуд знайомий голос. — Тут і справді був вокзал. Звідсіля ходили потяги в минуле. Його можна було тоді змінити, минуле, я маю на увазі. Докорінно.

Влада та Юрко не встигли ані озирнутися, ані оком змигнути, як перед ними виник неймовірно гарний блондин під два метри зростом, із м’язами культуриста та грацією балеруна. Він сліпуче усміхнувся й продовжив тим самим знаним голосом.

— Але це було давно. І, на диво, ними мало хто користувався. Люди — це набір із комплексів і парадоксів. Майже всі шкодують за чимось у минулому, але тільки на словах.

— Це нереально, — прошепотіла Влада.

— Ще й як реально. Просто, аби змінити минуле, для початку слід змінити дещо у собі, теперішньому. А це не всім до снаги. Ну, й крім того, — велетень зітхнув, — звісно, треба знати розклад руху таких поїздів. Довідкова тут не допоможе.

— Вибачте, а у вас із головою все гаразд? — чемно поцікавилася Влада.

— Ні, не все, — охоче визнав білявий красень. — Поживіть з моє, панночко, повидайте те, що я видів — у вас теж проблеми будуть. З головою і з душею… та я зараз не про те. Власне, ті поїзди уже не ходять. Окрім одного. Раз на сто років. Midnight Special називається. Теж цікавий старигань, практично допотопний. Вам поталанило, ви його побачите. Незабаром.

У Юрка очі полізли на лоба.

— А тепер — дозвольте відкланятися, — сказав вихований блондин і зник. — Бережіть себе, — мовило відлуння його голосу і також розтануло. Влада кілька разів глибоко вдихнула густе вологе повітря й відкашлялася.

— Юрцю… — слабко мовила вона.

— Так. Я теж його бачив. І чув.

— Кого?!

— А ти його не впізнала? Нашого шофера. Він змінився трохи, визнаю. Гірський клімат пішов йому на користь.

— Що ти кажеш? Це не він!

— Гаразд, гаразд, — Юрко звів долоні над головою, наче здаючись у полон. — То він проковтнув водія, і той, бідолаха, говорить з його шлунку, як Йона з черева китового. У мене абсолютна пам’ять на голоси. Я розумію не більше за тебе, кицю, але факт лишається фактом — це він.

— Не називай мене кицею, — мляво попросила Влада.

— Добре, корівко.

— Називай, як хочеш. Ти тямиш, що він тут молов?

— Так, мем. Частково. Midnight Special — Опівнічний Експрес. Американська народна пісня, розкішний кантрі-блюз, не співав його тільки лінивий, а серед працьовитих — АВВА, старі добрі Кріденс, і не менш старий та не менш добрий, не побоюся цього слова, сер Пол Маккартні.

— І про що в ній йдеться?

— Про те, що той із арештантів в’язниці міста Шугар Ленд, штат Техас, хто першим побачить вогні Опівнічного Експресу, дуже скоро відкинеться. Себто вийде на волю.

— Це прекрасно.

— Я теж так думаю.

— Ти добре знаєш історію рок-н-ролу?

— Тільки в тій її частині, що мене цікавить.

— Зрозуміло. Та до чого тут…

Закінчити фразу Владі завадив дивний гул. Під нею та Юрком земля завібрувала, наче хтось на глибині довбав породу гігантським відбійним молотком, потім, за кілька кроків від них, здибилася, утворивши горб, звідкіля зі свистом та шипінням, на шаленій швидкості вилетів стародавній паротяг. З-під гігантських коліс, щільно огорнутих білою парою, виривалися жовтогарячі смуги і рівно лягали на підмерзлу траву. Враження було, ніби паротяг сам собі прокладає вогняні рейки. Із товстезної труби валив густий чорний дим. За паровозом загуркотіли вагони — абсолютно прозорі, схожі на гігантські акваріуми; їх було шість чи сім,