Читати книгу - "Дитинство"

знаю, — відповів він мені недбало,—я ніколи не їжджу в кареті, бо як тільки я сяду—мене враз занудить, і шатап це знає. Коли ми їдемо кудинебудь увечері, я завжди сідаю на передок—далеко веселіше: все видно, Пилип дає мені правити, іноді я й батіг беру. Отак проїжджих, знаєте, іноді...—додав він З промовистим жестом:—чудово!

— Ваша ясновельможність, — сказав льокай, увіходячи до передпокою,—Пилип питає, куди ви батіг запроторили?

— Як куди? та я йому віддав!

— Він говорить, що не давали.

— Ну, так на лихтар почепив!

— Пилип говорить, що й на лихтарі немає, а ви краще скажіть, що взяли й загубили, а Пилип буде своїми грішми відповідати за ваші пустощі,—казав, щодалі більше розпалюючись, розгніваний льокай.

Льокай, людина на вигляд поважна й похмура, здавалося, щиро захищав Пилипа й мав намір за всяку ціну вияснити цю справу. З інстинктивного почуття делікатности, ніби нічого не помічаючи, я одійшов убік; але льокаї, що при тому були, поставились до справи інакше: вони підійшли ближче, співчутливо позираючи на старого слугу.

— Ну, загубив, так загубив,—сказав Етьєн, ухиляючись від дальших пояснень,—що йому коштує батіг, так я й заплачу. От кумедно!—додав він, підходячи до мене й прямуючи до вітальні.

— Ні, почекайте, пане, чим же ви платитимете? Знаю я, як ви платите: Марії Васильївні от уже ви восьмий місяць сороківку все платите, мені теж, здається, вже другий рік, Петрові...

— Та чи замовкнеш ти?—крикнув молодий князь, пополотнівши з досади.—От я все це скажу!

— Все скажу, все скажу!—повторив льокай. — Негоже так робити, ваша ясновельможність!—додав він особливо виразисто тоді, коли ми увіходили до залі, і пішов із салопами до рундука.

— Оце так, так!—почувся за нами чийсь ухвальний голос за перегородкою.

Бабуся мала особливу здатність, прикладаючи з певним тоном і в певних випадках заіменники другої особи однини чи множини, висловлювати свою думку про людей. Хоч вона вживала "ви" й "ти" навпаки заведеному звичаю, в її устах ці відтінки мали зовсім інше значіння. Коли молодий князь підійшов до неї, вона сказала йому кілька слів, називаючи його "ви", і подивилась на нього з виразом такої зневаги, що я, на його місці бувши, зовсім би зніяковів; але Етьдн був, очевидно, хлопець не такої вдачі: він не лише не звернув ніякої уваги на бабусине вітання й на всю особу її, а й уклонився всім присутнім у залі коли не граціозно, так зовсім розв'язно. Софійка заволоділа всією моєю увагою; я пам'ятаю, що коли Володя Етьєн і я розмовляли в залі на такому місці, з якого видко було Софійку, та й вона могла бачити й чути нас, я говорив ІЗ запалом: коли мені траплялося сказати, на мою думку, смішне чи молодецьке слівце, я вимовляв його голосніше й поглядав на двері до вітальні; коли ж ми перейшли на інше місце, з якого нас не можна було ні чути, ні бачити з вітальні, я мовчав, і розмова була мені зовсім не цікава.

Гості ступнево заповняли вітальню й залю; серед них, як і завжди буває на дитячих вечірках, було декілька великих дітей, що не хотіли проґавити нагоди повеселитись і потанцювати, ніби тільки для того, щоб зробити приємність господарці дому.

Коли приїхали Івіни, замість задоволення, яке я завжди від7 чував, побачивши Сержика, я помітив у собі якусь чудну досаду на нього за те, що він побачить Софійку й покажеться їй.

XXI. ПЕРЕД МАЗУРКОЮ

— Еге! та у вас, очевидно, будуть танці,—сказав Сержик, виходячи з вітальні й виймаючи з кишені нову пару лайкових рукавичок: — треба рукавички одягати.

"Що ж робити? А у нас саме й рукавичок нема, — подумав я.— Треба піти нагору пошукати".

Але хоч я перерив усі комоди, я знайшов тільки в одній наші подорожні зелені рукавиці, а в другій—одну лайкову, що аж ніяк не могла стати мені в пригоді: поперше—вона була надзвичайно стара та брудна, подруге—дуже була мені велика, а найголовніше — їй бракувало середнього пальця, що його, мабуть, дуже давно одрізав Карл Іванович для хорої руки. Я одяг, проте, на руку цей останок рукавички й уважно розглядав те місце середнього пальця, що завжди було замазане чорнилом.

— От коли б тут була Наталя Савівна, у неї напевне знайшлися б і рукавички. Вниз іти отак не можна, бо як мене спитають, чому я не танцюю, що я казатиму? І тут лишатися теж не можна, бо неодмінно впаде їм у вічі, що мене немає. Що мені робити?—говорив я, розмахуючи руками.

— Що ти тут робиш?—сказав, убігши, Володя.—Іди запрошуй даму!., зараз почнеться.

— Володю,—сказав я йому, показуючи руку з двома просунутими в брудну рукавчику пальцями, голосом, що свідчив про стан душі, дуже подібний до розпачу,—Володю, ти й не подумав за це.

— За що саме?—сказав він нетерпляче.—А! за рукавички,— додав він цілком байдуже, помітивши мою руку,—і справді немає; треба спитати бабусю... що вона скаже:—і, не вагаючись, побіг униз.

Байдужість, із якою він говорив про те, що здавалося мені таким важливим, заспокоїла мене, і я подався до вітальні, зовсім забувши про огидну рукавичку, що була на моїй лівій руці.

Обережно підійшовши до бабусиного крісла й злегка торкаючись до її мантилі, я пошепки сказав їй:

— Бабусю! що нам робити? У нас рукавичок немає!