Читати книгу - "Тут баба ворожила (2006)"

Побачивши, хто прийшов до нього, він почервонів від задоволення.

— Майоре! Добридень! — вигукнув він. — А я думав, що ви не надали значення моєму повідомленню. Не чекав побачити вас знову. Проходьте, будь ласка.

Козлов провів Дементія до будинку. На всьому тут лежав відбиток професії господаря: висіли кольорові плакати, валялися зразки візитівок, стоси версток, книги, календарі. Проте новий будинок здавався ще напівпорожнім і необжитим. Умебльований він був теж сяк-так, старими, нестильними меблями. Господар справляв враження швидше квартиранта, аніж власника.

Козлов запропонував гостеві чаю:

— Справжній китайський, зелений із жасмином, — вмовляв він, проте Дементій рішуче відмовився.

Тоді Козлов спитав:

— Вам придалася моя інформація?

Дементій відповів досить різко:

— На жаль, не дуже, Сергію Миколайовичу.

— Дивно, — повільно мовив Козлов. — Я сподівався, що допоміг вам. Хоча, справді, той чоловік, що стежив за священиком, не обов’язково був вбивцею. Інакше справа виявилася б занадто легкою. Крім того, пан Картамиш — людина забезпечена і шанована, як я зрозумів.

— Не в тому справа. Річ у тім, — пояснив йому майор, — що пан Картамиш не може бути людиною, яку ви бачили у вечір убивства.

Козлов аж підстрибнув у кріслі:

— Ні, це був саме він! Я абсолютно певен. Я маю прекрасну пам’ять на обличчя і ніколи не помиляюся.

Майору вже набридло слухати про прекрасну пам’ять, тому він перебив Козлова:

— Значить, цього разу ви вперше помилилися. Пан Картамиш після автокатастрофи вже понад шість років спаралізований. Він не може ходити.

— Автокатастрофа! — вигукнув Козлов. — Нещасний випадок! Тоді, звичайно… Але я все ж певен… Даруйте, майоре, що я втручаюся не у свою справу, та скажіть, будь ласка, де це трапилося?

— Десь у Африці, під час сафарі.

— А наші лікарі його оглядали?

— Так, Сергію Миколайовичу, лікарі підтверджують цей діагноз.

— Шкода, шкода… Але ж ви не повинні ображатися на мене, правда? Я був переконаний, що це він. Тому і потурбував вас.

Дементій всміхнувся:

— Яка ж тут турбота. Ми вам щиро вдячні, що не залишилися байдужим. У всякому разі, ваша інформація все ж має певну цінність. Зрозуміло, що той чоловік дуже схожий на пана Картамиша — інакше б ви їх просто не переплутали. А позаяк зовнішність пана Картамиша досить примітна, то ваші спостереження стануть нам у пригоді.

Козлов трохи повеселішав від останніх слів майора.

— Так! — вигукнув він. — Я про це не подумав. Ви будете шукати злочинця, який схожий на Картамиша.

— Ну, можливо, то був зовсім не злочинець, — заперечив Дементій. — Ви ж самі кажете, що та людина може і не мати стосунку до вбивства отця Юрія.

Козлов знову засмутився:

— Тоді, виходить, це все просто мої вигадки… А зрештою, на суді я б під присягою засвідчив, що то був пан Картамиш. Мене б ніякі адвокати не збили з пантелику!

Дементій уважно розглядав співрозмовника:

— Сергію Миколайовичу, а чому ви такий переконаний? Чому ви вважаєте, що жоден адвокат не зіб’є вас із пантелику?

Козлов зітнув плечима:

— Бо я певен. Вас, мабуть, це дивує. Я і сам розумію, що пан Картамиш — не та людина. Але я таки певен і наполягаю на своєму.

Майор почухав кінчик носа і спитав:

— Сергію Миколайовичу, як ви вважаєте, чому я прийшов до вас? Я ж маю медичне свідоцтво про каліцтво пана Картамиша і все-таки прийшов до вас. Навіщо?

Тепер замислився Козлов. Деякий час він спантеличено дивився на майора.

— Не збагну. Але, певно, ви маєте якісь міркування щодо цього.

— Я тут, — поважно мовив майор, — тому, що ваша переконаність подіяла на мене. Я вирішив довідатися: можливо, ви маєте якісь факти, на котрих ґрунтується ваше переконання. Адже у вечір вбивства був туман. Я заходив до вашого офісу, постояв на порозі, подивився на другий бік вулиці. Мені здається, ввечері, тим більше в тумані, важко взагалі щось роздивитися на такій відстані, а вже риси обличчя і поготів.

— Маєте рацію, — погодився Козлов. — Але не забувайте, що у той вечір був ще й вітер, тому туман подеколи розвіювався. І час від часу з’являлися просвіти. Отець Юрій потрапив у такий просвіт, як і той чоловік, що йшов за ним. До того ж, він саме навпроти дверей запалив сигарету. Тому я так чітко розгледів його профіль. Я ще подумав: яка незвичайна зовнішність. Розумієте?

— Розумію, — кивнув головою Дементій.

— Може, це його брат? — з надією спитав Козлов. — Буває ж схожість між родичами?

— Буває, але пан Картамиш не має братів.

— Ви це точно знаєте? А може, якийсь побічний брат, позашлюбний?

Тут майор зареготав щиро і весело. Козлов помітно образився:

— Чим я вас так розвеселив? — сердито спитав він.

— Даруйте, Сергію Миколайовичу! Але ваша теорія про позашлюбного брата дуже нагадує сучасні кіношні пристрасті з їхніми двійниками, близнюками, привидами і всілякими іншими перевертнями.

— А ви розпитайте його самого. Може, він поділиться