Читати книгу - "Обережно: міфи!"

погрожував катастрофічними наслідками лише українській культурі, — «він теж завалиться», оскільки для інтелектуалів світу Росія — «це якась духовна скарбниця. Завжди нею була». Ну що ж, думка про «особливість» Росії не нова. Однак існують й інші міркування. Ось, скажімо, думка відомого знавця європейських літератур, у тому числі й російської, Г. Брандеса (1911. — с. 20), який, як ми вже переконалися, теж вірив у нерушимість російської держави: «Безліч разів [іноземці] говорили, що вони [росіяни], так би мовити, не сприяли розвиткові цивілізації, а лише засвоїли культуру інших народів [до цієї «безлічі» можна піднести, зокрема, й твердження французького дипломата де ля Невіля кінця XVII ст. про те, що «московитяни без допомоги німців не могли б нічого доброго зробити» (Сочинський, 1992. — с. 128). — М. Л.]». Позаяк нова батьківщина великоросів, зазначав професор Петербурзького університету К. Кавелін (1897. — с. 623–624), «не внесла безпосередньо в їх життя жодних освітніх елементів», а також через відсутність в них «усякого змісту і сильну потребу заповнити цю порожнечу... — єдиним шляхом культури Великоросії було поступове, так би мовити, всмоктування в себе освітніх елементів іззовні... з інших країн, більш освічених». Наведені думки, вочевидь, є полярними, а істина, як відомо, завжди лежить десь посередині: втрата будь–якої, а не лише російської, складової духовності земної цивілізації є для останньої, безперечно, річчю непоправною — і саме так слід розглядати безжальне винищення десятків народів на теренах російської імперії...

Та все ж — чи можна бодай щось зробити, аби «врятувати імперію?» «Це неможливо», — з усією категоричністю відповідають дослідники.

Звичайно, не всі однаково оцінюють цю ситуацію. Так,, скажімо, московський історик і політик, лідер руху «Духовное наследие» О. Подберьозкін якраз у відновленні російської імперії — і звісно ж, «у колишніх історичних кордонах» — вбачає майбутнє російської держави. Ба більше — на переконання О. Подберьозкіна, оприлюднене, зокрема, у його рекламному ролику як кандидата у Президенти Росії на виборах 2000, «XXI век — время Российской империи» (московський телеканал «ТВЦ», 22.03.2000). А В. Кожинов (1998) переконливо показує, як величезні розміри й різкоконтинентальний клімат Росії спричинюють «гігантські витрати енергії», що, врешті–решт, робить головний продукт російського експорту — нафту — «в принципі, неконкурентоспроможною на світовому ринку (тут автор наводить «надзвичайно показовий факт», на який звернув увагу «один із найбільш серйозних» російських соціологів Є. Стариков, а саме: «попри теперішні “сприятливі” стосунки Росії з Німеччиною, остання рік у рік зменшує закупки російської нафти... поповнюючи нестачу імпортом з Великої Британії та Норвегії». — М. Л.)», а Росію — в економічному сенсі — «явно неконкурентоспроможною (виділено В. К. — М. Л.) країною».

Головною причиною цього малоприємного висновку дослідник називає те, що «у вартості будь–якого вітчизняного товару враховані усі ті надвитрати», які є «неусувними у принципі». А шлях подолання цієї «у повному розумінні тупикової» перспективи він бачить у ще одній особливості російської — і не тільки — економіки. Оскільки існуюча нині сяка–така — за висловом автора, «позірна» — конкурентоздатність російських товарів «можлива лише через низьку заробітну платню тим, хто безпосередньо добуває нафту чи вирощує хліб», то, переконаний В. Кожинов, «тільки всеохопний і максимально твердий, хоча одночасно й максимально гнучкий державний протекціонізм (виділено В. К. — М. Л.) — тобто потужна система “захисту” вітчизняної економіки — може врятувати країну від животіння і деградації». Що ж, подібний «рецепт» лікування немічних пострадянських економічних організмів пропонує багато хто, однак поки що ніхто так і не наважився на серйозне його запровадження. Адже політика економічного ізоляціонізму, яка до того ж невідворотно спричинить ізоляціонізм політичний, аж ніяк не додасть реальної ваги отій — справді позірній — «конкурентоздатності» наших товарів.

Та й якими б мали бути практичні механізми того запровадження? Адже пропонований В. Кожиновим — «люди можуть і повинні зрозуміти...» — не менш позірний, бо можливий лише за умови повернення до сталінських «порядків», коли таке «розуміння» досягалося шляхом запровадження масових репресій. Однак часи не ті, та й люди, хочеться вірити, вже не дозволять знову зробити себе безіменними «гвинтиками» тієї моторошно–безправної системи, бо хочуть вже жити, а не знову «боротися й гинути» заради якихось ефемерних ідей...

До речі, згадані дослідники переконані, що така ж доля невідворотно спіткає і США, і Канаду (останній буквально дивом вдалося уникнути розколу вже нині — унаслідок проведеного в 1996 році в Квебеці референдуму), і Китай (Тайвань — лиш перша ластівка), і Австралію — та, зрештою, й «усі інші великі державні утворення». І аби хоч трішки втіш ити занепокоєних таким песимістичним прогнозом «імперіалістів», автори оптимістично висловлюють надію на те, що «економічна доля цих — “відколотих” — країн складеться більш вдало, ніж доля унітарної Росії».

І цей процес деколонізації, який завжди започатковувався на окраїнах імперій, дійсно «уже іде» — він розпочався визволенням з–під колоніального гноблення кількох колишніх радянських республік (ще раніше — Польщі та Фінляндії), а надто України, з приєднання якої свого часу й розпочався процес формування Російської імперії. Тож головне зараз, аби цей історичний процес не вийшов з–під контролю та не набув якихось крайніх форм, тобто не перетворився, як писав про цю «птицу тройку», що мчить у безвість, Гоголь, в «наводящее ужас движение», бо спонтанний лавиноподібний розпад такого Левіафана може спричинитися до великого лиха як для самої Росії, так і для інших народів, а надто — для найближчих її сусідів.

5. Міф про «возз’єднання» та подальше «процвітання» України

Упродовж століть «міф про Переяславську раду входив отрутою в генетичну пам’ять українців, народжував у них комплекс національної неповноцінності, історичної вторинності, фаталістичне уявлення про неможливість самостійного існування...» (Апанович. Правда... — 1994). Рясні плоди пекельного посіву того «возз’єднання», певно, ще довгі роки ставатимуть на заваді нашого державотворення...

Як відзначили уважні дослідники, префікс «воз» тут просто недоречний, позаяк він означає повторне об’єднання, але ж такого,