тому, що знає, солдат озброєний, і розумніше буде не пручатися, вона береться керувати, можливо, війна в тому й полягає, що завжди хтось зі страху перед іншим береться керувати, а тоді — все в зворотному напрямку, і так далі, і таке інше. І коли тепер молоденький солдат, можливо, тільки боячись цієї жінки, встромляє язика між кучеряве волосся і відчуває на язику смак заліза, а тоді на його обличчя виливається потужний гарячий струмінь, жінка пісяє на його обличчя, це все так само, як тоді, коли його люди обісцяли розмальовані двері в сінях будинку, жінка пісяє на нього, а значить, веде війну, а може, це все ж любов, солдат не знає, війна і любов — вони такі схожі, і тепер, коли керувати потрібно йому, він усе ще стоїть навколішки, по його мокрому обличчю стікають сльози, і його сльози мають ту саму температуру, що й потік, який його заливає, з яким тут, у глибині німецької шафи, змішуються його сльози. Він не береться керувати, він стоїть собі на колінах біля ніг жінки і голосно схлипує, але, можливо, саме його слабкість роззброює жінку значно дієвіше, ніж це зробила б сила. Тому що вона підіймає його догори, витирає його обличчя одягом, між яким вони стоять, і тихо щось починає йому говорити. Ще трохи, і вона, гляди, дасть йому легкого ляпаса по задку, випре його з шафи, як мама, прощаючись зі своїм синочком перед школою. Там, де був його дім, такого не було. Видається, що дитинство закінчилося разом з батьківщиною. Там, де була його батьківщина, дівчата йшли до школи з заплетеними косами або з калачиками над вухами, зав'язаними великими рожевими бантами, а на шиї в них була трикутна косинка. І коли вони йшли, то тримали голову так високо, як він ще ніколи не бачив тут, у німецьких жінок, так, немов у них забрали все-все, що могло пригнути їх додолу. Літніми вечорами вони ходили гуляти, отак-от задерши голову, аж у поля, трималися по двоє, по троє попід руки, розмовляли і сміялися, коли бачили хлопців, спертих до стовбура липи, вони сміялися і йшли собі далі, а ластівки літали, хлопці ж сиділи чи стояли навколо липи, і часом, дуже рідко, їм вдавалося заговорити до дівчат, коли ті поверталися цією дорогою назад, і тільки одного разу одна дівчина прийняла пропозицію хлопців і сіла на лавочку під липою, всі хлопці відразу ж піднялися, такі ще неотесані і безвусі, вони штурхалися і штовхалися, а дівчина посиділа хвилин п'ять і пожартувала, розмовляючи з ними. Він ніколи не бачив у себе на батьківщині жінок, які б стояли на вулиці чи у вікнах будинків і пропонували себе, як тут, у Німеччині, він ніколи не бачив там у себе непристойних картинок чи газет. Десь у другому чи третьому попередньому місті, в якомусь фотоательє з розбитою вітриною і розбомбленими стінами він вихопив поглядом, поки його люди грабували той заклад, вим'яту фотографію на долівці, на фотографії одна гола жінка погрожувала іншій голій жінці канчуком. Ця фотографія була така ж далека від мозаїчних панно, що прикрашали міську раду в найближчому до них містечку його батьківщини, як далекими були одна від одної Німеччина і Росія. На мозаїках були жінки зі снопами, молоді студентки тримали пробірки з хімічними реактивами, і матері тримали на боці своїх дітей. Вдома, щоб закохатися, вистачало побачити, як дівчина розплітає косу перед купанням у річці, побачити, як розсипається по плечах її волосся, а жінки з канчуком асоціювалися йому тільки зі зруйнованим ущент і розграбованим фотоательє, вони немов стояли на кількох верствах розтоптаних, порваних і замацаних речей і шмагали себе канчуками, щоби з залишками дикої радості спалити все в високому стовпі вогню. Його люди забрали собі такі фотографії і носили їх тепер у гімнастерках, поруч із фотографіями дружин і дітей. У школі його вчили, що в Радянському Союзі засіялося зерно щасливого майбутнього людства. Але зараз, коли вони просувалися Німеччиною, яка була війною, радянських чоловіків наздоганяло брудне минуле, якого вони досі не відали, і тягнуло їх за собою в незвідане. Та все одно, якщо врахувати, що Польщу на початку війни фактично було скасовано, існував кордон, на якому Росія з Німеччиною зіштовхнулися.
Посеред тиші жінка знову хапає його, хапає посеред його думок, не будь такий замріяний, казала йому завжди мама, хапає крізь штани його прутня і притискає хлопця вниз, тепер їй додалося сили, вона сильніша за нього, тепер вона кидається на нього зверху, тут немає куди укритися, вона укриє його, ця кобилиця, вона вправно розстібає його штани і настромлюється на нього, гарцює на ньому, тримається за його пояс і дусить його, шепочучи прокльони, він уже не обороняється, заганяє свого шпичака в її тіло, якщо цього їй так хочеться, вона тримає долонею його рот і плює йому на обличчя, треться до нього, він вганяється в неї, вона розриває на собі одяг, ляскає грудьми його по обличчю, він чує свій стогін, чує своє «не треба» російською, а вона йому: треба, він уже цю кобилицю вграє по сьомий день, перемога треться об поразку, а поразка — об перемогу, і піт, і рідини між народами, і випорскувати, випорскувати сік, поки все життя не випорснеться, останній крик — однаковий на всіх мовах. От нарешті смерть подолано, подолано молодість і старість, усе, що було і що неминуче буде, про все це можна забути, зараз узагалі нічого не існує, нічого, взагалі нічого, тільки втомлене хекання, рот у рот, рештка чогось, такого ж безформного, як і літній одяг в головах червоноармійця і цієї жінки, якої в темряві не розгледіти. Минулого літа, коли вона, чи, можливо, хтось інший носив цей одяг, тут ще був мир.
Він, по суті, всього лиш відчинив шафу.
А зараз він знову зачиняє шафу.
Надворі метушаться його люди, якраз повернулися з вилазки в околицю. Він чує їхні крики біля коней у саду, крики і розмови ввалюються в дім, голоси кличуть його, він відгукується: Іду. Спускається вниз, бачить, як його люди потягаються на лаві, бачить на довгому столі оселедці на проолієному папері, бачить хліб, ще хтось ставить поруч пляшку горілки. Коней уже
