Читати книгу - "Після злучення тварина сумна"

Усе те згадував чоловік, сидячи тепер один у порожній квартирі біля барної стійки.

Біль унизу живота, здавалося, трохи втамувався, перетворився на одну монотонну кантилену, не спалахував і не бився, накочуючи хвилею темряви.

Поволі чоловік опустив праву руку у кишеню пальта і витяг мобільний телефон, витягнув зубами антену, набрав великим пальцем соль-мі-соль-до-фа-дієз-ре-фа і підніс слухавку до вуха.

— Чілі, це я. Слухай, там у мене в спальні мертва жінка....

— Я знаю, Серьога, знаю... — почувся на тому боці знайомий голос начальника охорони.

— То що ви з нею зробили?

— Як завжди, Серьога. Ти ж не дав Ніяких вказівок... От ми подумали й зробили, як завжди. А що, щось не так?

Чоловік не відповів нічого, лише рурка мобільного телефону важко впала на підлогу.

Плескався, бився у вікно океан березневого передрання. Накочували і відринали хвилі. У прозорій воді відбивався убутний місяць, і зорі, розсипані жменями, жевріли, мов очі химерних риб та октопусів. Наче все перевернулося, встало з ніг на голову: океани вилилися в небо і тепер згори долинав їхній плюскіт. Будинки встали на роги телевізійних антен і цілились, як найвправніше повиколювати очі рибам та октопусам. Дерева, немов коралові рифи, гальмували рух усесвіту й одвічна космічна течія плуталася у їхньому чорному гіллі. Астероїди і метеорити з довгими хвостами уповільнювали рух, сонце наближалося до небокраю не так швидко, і ледь помітна світла смужка, яка вже тліла на сході, за останні хвилини не збільшилася і на горобиний крок. Час зупинився, і світ від того починав розтікатися і плавитися, не скріплений однині молекулярними структурами секунд і хвилин. Прозора вода березневого океану розмивала всесвіт і він, наче цукрова башта, танув, розливаючись довкіль каламутною рікою, у якій зникало все.

Усе перевернулося в голові у чоловіка. Весь світ став дибки, і тьмяна каламуть залила мозок.

Була в «барлозі» одна кімната, п'ять на п'ять метрів, вона ховалася у підпіллі гаража. У тій кімнаті з бетонними стінами, куди згори вели дванадцять бетонних сходинок, завжди стояв неприємний їдкий запах. У кутку стирчало відро з ганчір'ям, валялися декілька скатів від автомобільних шин. Підлога була геть усіяна недопалками, сірниками і обгортками від жувальних гумок. Стояли ще, здається, дві дерев'яні табуретки. Світло лилося крізь забрані у металеві грати чотири ліхтарики, що їх було прилаштовано на стінах під самою стелею. Головним предметом у всій кімнаті був величезний сріблястий бак, завдовжки метри на три і півтора заввишки. Бак стояв на цегляному постаменті, і до нього згори, вмонтована в стелю, спускалася шестидюймова труба з вентилем. Така сама труба виходила з самого низу баку і зникала у стіні. Згори на баку виднівся широкий люк із круглою металевою засувкою. До люка з підлоги піднімалися п'ять металевих сходинок з бильцями по одному боці, звареними з прутів стальної арматури. Вміщалося в бакові тонни дві з половиною, може трохи менше. Їдкий кислотний запах точився саме з нього.

У бакові зберігалася суміш соляної та азотної кислоти у співвідношенні три до одного, так звана «царська водка», відома своєю властивістю розчиняти навіть благородні метали.

Але не метали розчиняли в тій кислоті. В ній розчиняли людські тіла. Спершу мертва плоть, занурена у кислоту, вкривалася пухирями, чорніла і розбухала. З її поверхні злітали вгору мільйони дрібних бульбашок, ніби закипала довкола їдка жовто-зелена рідина. За дві хвилини «кипіння» припинялося, і плоть починала швидко біліти, відвалюватись від скелета волокнистими куснями. За перші хвилини хімічної реакції кислоту нагрівалася на півтора десятки градусів. Після того, як тканини людського тіла відділялися від скелету й опадали на дно драглистою масою, кислота поступово починала роз'їдати кістки. Хвилин десять-п'ятнадцять тривав цей процес, підтримуючи в бакові постійну температуру хімічної реакції. Кістки розм'якшувалися, ставали ніби гумовими, і кістяк осідав на дно, здувався. Провалювалися ребра, грудна клітка, як повітряна кулька опадав череп, і через деякий час на дні бака утворювався білий каламутний шар драглів, який ще недавно був людським тілом. Шар той танув, мов вранішній туман над рікою, пускав з себе протуберанці, від нього відривалися кавалки і плавали повільно баком, теж танули і розчинялися. Ще через десять хвилин не лишалося нічого, і так само трохи мутна жовто-зелена, кислота затихала і холонула.

Чоловік повільно провів рукою по розкуйовдженому волоссю. Йому здалося, що в голові оселилася бридка холодна черепаха, яка тільки-но очуняла від зимової сплячки, і тепер починала шкребтись і проситися на волю. Черепаха крутилася у мозку незграбним панцирником, чавлячи м'яке тіло сірої маси. Голова починала розпухати, а задні лапи черепахи шкребли вже десь у горлі.

Чоловік ще раз провів рукою по волоссю і щосили стиснув зуби. Різко відірвавшись від високого табурета, він стрімко перетнув усю кімнату і розчахнув дверцята могутнього полірованого буфету. Розкидаючи посуд, він заходився порпатися полицями. Чоловік вигріб усе з верхньої полиці, вигріб із середньої і, нарешті, на нижній полиці у неглибокій фарфоровій піалі, розписаній китайськими драконами, знайшов те, що шукав.

У піалі ще з самого Нового року лежали півтора десятка загорнутих у золотисту фольгу шоколадних цукерок. Швидко розгорнувши одну, чоловік закинув її у рота, розжував і проковтнув. Відтак розгорнув ще одну і теж заковтнув, а потім вигріб із піали всі золотаві кульки і поклав їх до кишені свого широкого пальта.