Читати книгу - "Донор для небіжчика"

Ця Хворість — нікому не відома. Можливо, вона існує вже не одну тисячу років, але якщо про неї хтось і знає, то хіба що дуже вузьке коло фахівців… А якщо його вірус якийсь особливо вибірковий? Якщо останній, хто щось про нього знає, помер іще в середні віки? І за всю історію тисячі чи мільйони людей були його носіями, але тільки одиниці пізнали на собі його реальну сутність… Таке ж може бути? Загадкова жахлива ХВОРІСТЬ…

Негативний.

А якщо сучасна медицина здатна його врятувати? Результат останнього тесту, може, натякає на якийсь шанс. Тоді обрана ним тактика може виявитися банальним самогубством!

Герман спробував уявити: він звернеться за допомогою і… що відбуватиметься далі? Його піддадуть особливому секретному карантину? Почнуть терміново винаходити спеціальну вакцину заради його порятунку? Залучать групу кращих експертів з вірусології? Задіють найсучасніші…

НІ!

Тисячу разів — ні! Це — утопія, ілюзія. Марення божевільного. Якщо він звернеться до Фахівців, — усе виглядатиме зовсім не так.

Його раз і назавжди запроторять до якогось засекреченого дослідного центру; з нього зроблять піддослідну тваринку! Він пройде через пекло нескінченних обстежень, дослідів, аналізів, кожну хвилину його життя вони перетворять на нескінченний експеримент; і навіть, коли він здохне, його тіло, до останньої молекули, вивчатиметься ще багато років. Фанатики-вчені стануть душити один одного за право першим добратися до проб його тканин і крові, — і будуть кінчати в штани, заглядаючи у свої мікроскопи. Ні, вони роздеруть його на тисячі дрібних шматків, навіть не чекаючи, поки він помре сам…

Ось що буде насправді.

Ним займуться… Добрі Лікарі!

Герман укотре відчув страх. Отже, він іще не втратив здатності боятися?!

На зміну дрібному дощу прийшли важкі великі краплі. Герман задер голову, щоб подивитися на небо (шийні хребці жалібно хруснули); угорі велика купчаста хмара напливала на білу хмарку, «пожираючи» її, немов темно-сірий велетень заблудлу вівцю.

Чи є у Світі Добрих Лікарів небо? Напевно, якщо воно й існує, — то повністю затягнуте такими ж сірими лиховісними хмарами…

«Припини про них думати, — озвався голос Незалежного Експерта. — Припини. Вони все одно не встигнуть добратися до тебе, адже ти прекрасно знаєш, що трапиться незабаром. Чи ні?»

Вони не встигнуть.

— Спасибі, втішив… — пробурмотів Герман.

Дощ упевнено переростав у зливу.

Наплювавши на обачність, Герман піймав таксі, щоб дорогою додому побувати ще в одному місці.

Герман зачинив двері квартири так різко, що зі стіни посипалася штукатурка.

Хтось спускався сходами вниз, причому кроки почулися раптово, як тільки він почав колупатися ключем у замку; не було ні попереднього закривання дверей, ні якогось іншого руху взагалі. Немов його хтось чекав… Хто? Навіщо його сусідам за ним стежити?

Герман обережно заглянув у вічко дверей.

На сходах його вартувала Ліза. Цікаво, скільки часу вона чекала? А власне, чим іще займалася сорокалітня дама, окрім намагань затягти молодого чоловіка в ліжко?

Герман сів на підлогу і взявся за тяжку працю — почав роззуватися.

Він продовжував старіти, хоча, здавалося, що далі просто нікуди. Тепер він добре уявляв собі як виглядають рекордсмени-довгожителі. Справді, це жахливо — дожити до такого віку, перетворюючись на зморщену безволосу істоту.

Герман повільно провів висохлою рукою по своєму обличчю: «Господи, вони ж майже через усе своє життя пройшли старими; і нічого, нічого — крім спогадів про далеку молодість…»

Вічно старі…

«Твоя правда, вони — вічно старі. Але чи не намагаєшся ти заглушити цими дурними міркуваннями страх перед власним кінцем? Сам розумієш: тобі залишилося недовго… може, кілька годин. Адже навіть ці старі до самої могили, подих якої вони знають багато років, — любили життя, мріяли про вічність, і з радістю готові були віддати все… ВСЕ ЩО ЗАВГОДНО — за коротку мить життя. Бо там є лише порожнеча й холод, вічний холод — вони відчули його — не холод, а Холод…»

«Ти знову намагаєшся обдурити себе, Германе, — дорогою назад ти придумав чергову казку! Не вір у неї, Германе, — бо дуже про це пожалієшш-ш!..» — безтілесно віщував у його свідомості Незнайомець.

Від Нього — Того, Що З’явився Нізвідки, — віяло Холодом…

Раптом задзвонив телефон. Від несподіванки Герман аж здригнувся.

Спершу він вирішив, що це Алекс.