Читати книгу - "Нездоланний"

Ківерові, вона могла стосуватись якоїсь давньої справи. Чи зовсім іншої місцини. Або це могла бути справа адвоката, що займається заборгованостями, ще минулорічної давності, який тут нав’язував свої послуги постраждалим від нещасних випадків. Як тут узагалі могло трапитися двісті смертей? Це ж двадцять відсотків від усього населення. Хтось би та й помітив. У цьому випадку тут не знадобилося б наймати приватного детектива.

– Давайте наберемо цей номер, – запропонував Ричер. – Подивимось, хто зніме слухавку.

Ричер замкнув номер, вони зійшли вниз металевими сходами й побачили, що за сто футів від них одноокий портьє вийшов з-за свого робочого місця й поспішив їм назустріч, махаючи руками та стосовно чогось сильно жестикулюючи. Коли він до них підійшов, то сказав:

– Пробачте, сер, проте двісті п’ятнадцятий заброньований не на ваше ім’я.

Ричер сказав:

– Тоді змініть свої дані. Номер забронював наш співробітник, і я збираюся в ньому проживати до його повернення.

– Ви не можете цього зробити.

– Навіть не починайте.

– Звідки у вас ключ?

– Знайшов під кущем. Щасливий випадок, мабуть.

– Цього не можна робити.

– Тоді викличте копів, – сказав Ричер.

Портьє нічого не відповів. Якусь мить він обурено сопів, а тоді обернувся й пішов геть без жодного слова.

Ченґ запитала:

– Думаєте, він викличе копів?

– Не викличе, – відповів Ричер. – Він вирішив за потрібне сказати нам, що він це зробить – так сер, просто тут і негайно. Плюс копи, мабуть, щонайменше за п’ятдесят миль звідси. Чи навіть за сто. Вони не приїдуть розбиратися із номером, за який уже заплачено гроші. Та й узагалі, якщо людям є що приховувати, вони нізащо не викличуть копів.

– Що ж він тоді робитиме?

– Я впевнений, що ми ще про це дізнаємось.

Вони вийшли на широку вулицю і пішли повз фасад їдальні до універсаму. Сонце було в зеніті, і в місті наче все завмерло. Жодного руху, ніякого натовпу. За п’ятдесят ярдів попереду виднілась вантажівка, яка саме повертала на бічну вуличку. А ще неподалік стояв хлопчик, який кидав тенісний м’ячик об стіну та відбивав його палицею. Наче на тренуванні з бейсболу. Він досить непогано грав. Можливо, його фото навіть заслуговувало на те, щоб бути надрукованим у газеті. На старому шляху проїжджала через рейки вантажівка FedEx і рухалася в напрямку міста.

Універсам був традиційною сільською будівлею: проста споруда із пласким дахом, повернена одним кутом до вулиці, із оздобленим гостроверхим фасадом, який був викладений із дощок навхрест та пофарбований у темно-червоний колір. На ньому висів знак із надписом круглими буквами золотистого кольору: «Материн Спочинок. Галантерея». У будинку були лише одні двері та одне вікно, яке було дуже маленького розміру і призначалося виключно для освітлення приміщення, а не для вигідного та привабливого показу товару. Вікно було вщент укрите наліпками з невідомими Ричерові назвами. Назви брендів, припустив він, що виробляли якісь загадкові, проте життєво необхідні для цієї місцевості речі.

За дверима знаходився невеликий коридорчик, у якому на стіні висів телефон-автомат. Жодного звукопоглинаючого накриття. Лише сам апарат, повністю металевий – навіть дріт. Ченґ опустила декілька монет у щілину і набрала номер. Вона якусь мить слухала гудки, а потім мовчки поклала слухавку. Тоді вона сказала:

– Автовідповідач. Стандартний запис телефонної компанії. Жодної прив’язки. Жодних імен. Проте схоже на стільниковий телефон.

Ричер сказав:

– Вам слід було залишити повідомлення.

– Немає сенсу. Мені сюди ніхто не додзвониться.

– Спробуйте подзвонити Ківерові ще раз. Про всяк випадок.

– Я не хочу. Не хочу знову слухати, як він не відповідає на дзвінок.

– З ним або все гаразд, або ні. А від того, будете ви йому дзвонити чи ні, нічого не зміниться.

13

Поїздом було б добиратися швидше, проте до його відправлення залишалося ще вісім годин, тож вони поїхали автомобілем, який Ченґ узяла напрокат. Це був компактний форд-позашляховик зеленого кольору. Його салон був простим, а ще авто не мало жодних позначок. Чувся сильний запах мийного засобу для шкіряних оббивок. Уже за хвилину вони їхали за містом по старому шляху, де раніше рухалися каравани фургонів, і тоді вони повернули на південь, потім на захід, а тоді знову на південь, через величезну шахову дошку безмежних золотих полів, аж поки не виїхали на місцеву дорогу, яка прогнозувала виїзд на трасу через двісті миль.

Ченґ була за кермом, одягнута у футболку. Ричер відсунув своє сидіння назад і спостерігав за нею. Однією рукою вона притримувала кермо внизу, а друга лежала в неї на коліні. Її очі постійно бігали туди-сюди: то на дорогу попереду, то на дзеркала, то знову на дорогу. Вона то намагалася періодично всміхатися, то кривилася: видно було, що в її голові снує купа думок. Її плечі були трохи зведені вперед,